Спостерігаючи з балкона, я нарахував тринадцять овацій стоячи, а далі просто збився з рахунку. Після засідання один сенатор сказав мені, що за всі тридцять років своєї роботи на Капітолійському пагорбі не пригадує жодного випадку, коли б іноземний лідер отримував такий захоплений прийом. Дехто з правих республіканців і шанувальників Дональда Трампа відмовився вставати чи аплодувати Зеленському, але він мав двопартійну та надзвичайно чисельну підтримку протягом усього року. Конгрес ухвалив виділення 113 мільярдів доларів на допомогу Україні 2022 року, із них 67 мільярдів — на оборону. (Для оцінки масштабу — у попередні роки середній обсяг економіки України становив менш як 200 мільярдів). Найбільший разовий пакет американської допомоги вартістю 40 мільярдів ухвалили в Палаті представників 368 голосами проти 57, а у Сенаті — 86 проти 11. Так Україні виділили навіть на 7 мільярдів більше, ніж просив Білий дім.
— Чи цього достатньо? — запитав Зеленський у промові в Конгресі. — Відверто — ні.
Хтось у залі зреагував на це смішком. Хтось скривився від хуцпи Зеленського. Він говорив ще кілька хвилин — і закінчив ефектним розчерком, що стало його своєрідною ораторською візитівкою. Звернувся до випадку з історії своїх слухачів. У 1777 році під час битви за Саратогу американці здобули вирішальну перемогу над британцями у війні за незалежність. Незабаром Україна зробить те саме під Бахмутом, сказав Зеленський, але їй потрібна допомога.
— Ми стоїмо, ми боремося, і ми переможемо, бо ми разом — Україна, Америка та весь вільний світ.
Зала вкотре вибухнула оплесками, члени Конгресу схвально кричали та вигукували: «Слава Україні!».
Після промови президент у Вашингтоні не затримався. Того ж вечора поспішив зі своєю командою назад на літак. Я залишився. Настав час припинити збирати матеріал для цієї книги та почати її писати. Війна не закінчилася — навіть і близько. На обрії не з’явилося ні просвіту, ані чіткого плану. Утім, чоловік у її центрі, на мою думку, завершив трансформацію в лідера воєнного часу — і надалі ним залишиться. Він довів, що в цій війні його талант шоумена не менш цінний, ніж тактичний геній українських генералів. Вони потребували одне одного, і Зеленський служив їм — виступав із сильними промовами на всіх політичних майданчиках світу; улещував і надихав своїх колег на Заході сприймати цю війну як власну; сотні днів без упину вів дипломатичний марафон, долаючи супротив тих, кого й досі жахала Росія. Не давав жодного натяку на те, що відчуває страх, хоча їм із родиною було чого боятися.
Моє спілкування із Зеленським, що почалося з передвиборчої кампанії 2019 року і продовжилося в перший рік повномасштабної війни, не дозволило розкрити всі аспекти його характеру. Дещо залишилося незрозумілим, а дещо мене непокоїло, надто коли я уявляв Україну під керівництвом Зеленського після війни. Для нього та його адміністрації одне з найважливіших випробувань може настати тоді, коли після ще кількох ефектних перемог на полі бою чи в разі тривалого глухого кута на фронті критична маса українців вирішить, що війна стабілізувалася і вже час владі скасувати комендантську годину, повернути чоловікам право вільно пересуватися, дозволити парламенту поновити нормальну роботу та — що, підозрюю, буде для Зеленського особливо складно — завершити телемарафон і зняти контроль із медіа. Ці рішення, без сумніву, залежатимуть від умов на фронті, але навряд чи вийде уникнути розбіжностей між Офісом Президента і парламентом, між державою та народом щодо того, коли їм повертатися до життя в умовах конституційної демократії з регулярними виборами та свободою преси. Не знаю, як впорається із цим складним процесом переходу Зеленський, чи вистачить йому мудрості й самовладання відмовитися від надзвичайних повноважень, отриманих в умовах воєнного стану, — або ж для нього, як і для багатьох інших лідерів в історії, ця влада виявиться надто спокусливою.
Ми говорили на ці теми, і відповіді Зеленського допомогли розвіяти мої побоювання, що після війни наступним розділом в історії України може стати розділ про автократію.
Зеленський пам’ятав про присуд історії та з осторогою ставився до дифірамбів, які отримував від різних міжнародних організацій. Одного разу наприкінці першого літа війни генеральний директор Укрпошти приніс у кабінет Зеленського на четвертому поверсі макет нової поштової марки — і запропонував випустити її до Дня Незалежності. На макеті було синьо-жовте зображення обличчя президента, доблесне й величне, на задньому плані виднілася зброя. Зеленський, побачивши це, скривився й закрив теку.
— Зараз не час, — зауважив, — створювати культ особистості[332].