Олена не вперше публічно просила чоловіка про увагу, і цього разу він, схоже, її почув. Коли війна повернула на другий рік, президент з дружиною почали частіше з’являтися разом і проявляти більше ніжності одне до одного. Трагедії часто зближували подружжя Зеленських, об’єднували у скорботі; так сталося і того страшного дня, коли вони дізналися про смерть друга. Вісімнадцятого січня 2023 року міністр внутрішніх справ Денис Монастирський загинув в аварії гелікоптера в передмісті Києва, разом із шістьма старшими помічниками та співробітниками. У день вторгнення Монастирський приїхав до Зеленського ще до світанку, він був одним із найхоробріших людей, із якими я познайомився під час роботи над книгою. Намагаючись утішити рідних Монастирського на його похороні, ані президент, ані перша леді не могли стримати сліз.
— Я хотів би, щоб ми всі сьогодні це відчули, — сказав Зеленський того вечора у відеозверненні. — Відчули, скільки світлих людей забирає воєнний час.
Через роки, коли Україна озиратиметься на жахіття цієї війни, її справжні втрати можуть опинитися в центрі уваги — за умови, що держава одного дня погодиться оприлюднити число загиблих. За вісімнадцять місяців повномасштабного вторгнення, за оцінками, загинули сотні тисяч людей, серед них легіони чоловіків і жінок, лікарів і діджеїв, шкільних учителів і власників крамниць, людей з усіх куточків суспільства, людей, що добровільно встали на захист країни, яку люблять. Зеленський під час наших розмов ніколи не висловлювався про їхню жертву з позиції шовінізму. Ніколи не зводив їх до монументальної маси, яка загинула за мету, вищу за них самих. Він говорив про них як про особистостей, і на його обличчі читалося горе.
Одного разу ми в розмові торкнулися його думок про ціну цієї війни, і Зеленський попросив мене уявити батька, що сидить за столом зі світлиною сина, який не повернувся з фронту, або доньки, яка загинула від ракетного удару.
— Батька це не надихає. Для нього це страшна трагедія… Ось вона, ціна.
Зеленський на мить замовк, намагаючись віднайти якийсь сенс чи мету у змальованій картині. Зрештою сказав:
— Вважаю, Україна має великий шанс здобути повагу світу, автономію від російського впливу.
Аби вшанувати пам’ять загиблих, він був сповнений рішучості не впустити цей шанс — хай якою тривалою чи важкою виявиться боротьба.
— Саме це мене мотивує, — додав.
Не оплески та захоплення, не слава, що прийшла разом із посадою, і навіть не повага й обожнювання мільйонів в Україні. Усе це Зеленський мав у минулому житті шоумена. Нині він прагнув іншого. Мав намір розірвати коло імперського гноблення, яке розпочалося задовго до народження самого Зеленського. Тепер це була його мета, і він давно подолав свій страх і став на шлях до неї.
— Пізніше нас судитимуть, — сказав Зеленський. — Я ще не завершив цієї великої, важливої для нашої країни справи. Ще не завершив.
Історію пишуть не переможці. Історію пишуть свідки, і їхня заслуга в появі цієї книги більша за мою. У процесі моєї журналістської роботи в Україні зі мною погоджувалися спілкуватися сотні свідків, дехто навіть неодноразово і протягом багатьох годин. Я глибоко вдячний їм за те, що вони довірили мені свої історії, які лягли в основу книги. На її сторінках ви знайдете чимало цитат з інтерв’ю цих людей. Однак жоден том не вмістить переліку всіх імен і внесків мужніх українців, які надихали мене, підтримували та ділилися зі мною своєю непохитною вірою у вільну, мирну та благодатну Україну. Усім їм висловлюю свою безмежну подяку та захоплення.