Скромність, звісно, ніколи не була його сильною стороною, але йому вистачало здорового глузду, щоб уникати таких актів самозвеличення. Вистачало також — і Зеленському, і його команді — поваги до роботи незалежних журналістів, щоб дозволити мені виконувати свою роботу на Банковій без жодних передумов. Коли влітку 2023 року я закінчив чернетку цієї книги, війна тривала, і ніхто не міг сказати, який вигляд матиме — якщо вона станеться — перемога України. Дехто, як-от генерал Залужний, попереджав мене, що війна насправді ніколи не закінчиться.
— Якщо знати про росіян те, що знаю з перших уст я, зрозуміло: наша перемога не буде остаточною, — казав він. — Наша перемога стане можливістю перевести подих і підготуватися до наступної війни.
Вісім років боїв на Донбасі переконали Залужного, що Росія ніколи не перестане бути загрозою, і він хотів, щоб усі українці прийняли цю реальність, підготувалися до необхідності бути постійно пильними та до нескінченного циклу конфліктів із ядерною державою-сусідкою. Збройні сили під командою Залужного вже це зрозуміли, і решта суспільства швидко їх наздоганяла, особливо після звірств, виявлених у Бучі та інших звільнених містах.
— Тепер ми бачимо, що, якщо відступимо на один кілометр, цей кілометр заллють кров’ю, — пояснював мені Залужний.
І додавав, що з таким ворогом «умирати за свою країну недостатньо, треба ще й вбивати».
Дехто називав генерала саме таким лідером, якого потребуватиме наступна Україна. І Зеленський обмірковував звільнення командувача, якого колись обрав. Однак на початку 2023 року Залужний, схоже, залагодив свої розбіжності з президентом. Погодився звільнити двох помічників, які працювали над його майбутнім політичним іміджем. Після проривів під Харковом і Херсоном і генерал, і президент зосередили увагу на широкому контрнаступі, спланованому Залужним: багатоетапній операції з метою відрізати Крим від російських ліній постачання, що тягнулися Донбасом через Маріуполь. Президент не квапив із підготовкою до цього наступу, і той розпочався у червні 2023 року. Коли влітку не вдалося досягти прориву, Зеленський і Залужний об’єдналися навколо плану перенести війну на територію ворога, атакуючи бойовими дронами Москву та інші цілі далеко від фронту. З деяких питань вони не мали згоди: наприклад, коли виходити зі смертельної пастки в Бахмуті[333]. Генерал розумів, що місто неможливо обороняти далі, хотів відвести війська на кілька тижнів раніше, ніж президент, який наполягав на продовженні боїв — переважно, щоб виснажити російські сили та відтягнути їх з інших ділянок фронту. До того ж Бахмут був для Зеленського символом рішучості, і президент переміг у суперечці щодо необхідності боронити руїни Бахмута попри жахливу ціну. Загалом Зеленський тепер брав участь у прийнятті стратегічних рішень значно активніше, ніж на початку вторгнення. Однак, як і раніше, зосереджувався на тому, що вмів робити найліпше: гуртувати підтримку, піднімати бойовий дух, утримувати Україну в центрі уваги, забезпечувати надання зброї та фінансової допомоги.
Наполегливість, яку проявляв Зеленський, не могла не дратувати його союзників, навіть найвідданіших. На саміті НАТО в липні 2023 року британський міністр оборони Бен Воллес дорікнув Зеленському:
— Люди хочуть бачити вдячність. Ми не «Амазон»[334].
Велика Британія передала Україні вже стільки машин для розмінування, що, за словами Воллеса, «здається, їх більше не лишилося». Такі зауваження не надто змінили риторику Зеленського. Зрештою, саме Воллес, а не Зеленський, відчув потребу перепросити за те, що у своїх висловлюваннях перебрав міру, — гроші ж та зброя від Заходу продовжували надходити в Україну. Попри майже рік затримок і відмов, США на другому році повномасштабної війни почали надавати Зеленському найпотрібніше, значно розширили асортимент зброї, доступної українським військам.
Офіційне оголошення про постачання американських і німецьких танків припало на сорок п’ятий день народження Зеленського — 25 січня 2023 року. Того дня дружина опублікувала для нього в соціальних мережах незвичне повідомлення.
«Мене часто запитують про те, як ти змінився за цей рік, — написала перша леді. — І я завжди відповідаю: „Не змінився. Він той самий. Той самий хлопець, якого я зустріла, коли нам було по сімнадцять“». Утім, визнала вона, це неправда. «Дещо змінилося: ти набагато менше всміхаєшся нині». Вона побажала йому більше причин для усмішки та попросила дещо натомість. «Я хочу всміхатися разом із тобою завжди. Подаруй мені цю можливість!».