Один з президентських радників розповів мені, що Зеленський відвідував родину у схованці; телефон залишав в Офісі, щоб росіяни не вистежили. Однак більше ніхто не зміг підтвердити, чи дійсно такі візити відбувалися. Олена стверджувала, що їм з президентом не дозволяли побачитися навіть по відеозв’язку. Єдиним засобом спілкування на довгі тижні стали захищені телефонні лінії, які організовували заздалегідь. Перша родина дивилася президентські брифінги та його щовечірні звернення до українців, і це, за словами Олени, заспокоювало дітей.
— Вони бачили, що тато на роботі та з ним усе добре.
У певному сенсі такий спосіб життя був для них звичним. У родині давно жартували, що діти бачать батька переважно по телевізору.
Коли 2003 року народилася їхня перша дитина, Зеленський вже був знаменитістю. Олена сідала дивитися виступи чоловіка по телевізору, заколисуючи на руках маленьку донечку. Вони тоді часто жили окремо. Він був у Києві. Вона залишалася у своїх батьків, у рідному Кривому Розі — місті, про яке Зеленський пізніше казатиме, що це воно викувало його характер. «Велика моя душа і велике серце, — висловився він одного разу про своє місто. — За все, що в житті здобув, я вдячний Кривому Рогу»[46]. Між собою Зеленський з дружиною називають рідне місто російською «Крівой» — «крива місцина», де обоє народилися взимку 1978 року, з різницею приблизно в два тижні.
За рівнем насильства та занепаду, напевно, не було в ті роки українського міста з гіршою репутацією. Головним роботодавцем міста був металургійний завод імені Леніна, чиї гігантські доменні й мартенівські печі виплавляли сталі більше за будь-яке інше підприємство Радянського Союзу. Під час Другої світової війни, коли нацисти розпочали окупацію України, їхні повітряні сили — люфтваффе — зрівняли завод із землею. У 1950–60-ті роки його відновили, і на завод прийшли працювати тисячі ветеранів. А ще — в’язні, звільнені з радянських таборів. Більшість оселилася в індустріальних мікрорайонах — залізобетонних людських мурашниках, які мало що могли запропонувати для дозвілля, культури та саморозвитку. Театрів та спортзалів, цілком очевидно, бракувало, щоб забезпечити місцевим дітям активне дозвілля. Наприкінці 1980-х, коли населення перевалило за 750 000 мешканців, Кривий Ріг, за пізнішим описом Зеленського, перетворився на «бандітскій ґород» — себто, місто бандитів[47].
Олена згадує його з більшою теплотою.
— Я не помічала там засилля бандитів, — розповідала вона мені. — Можливо, дівчата й хлопці ростуть у різному оточенні. Хоча так, це правда. У 90-х ставалося багато злочинів, надто серед молоді. Були банди.
Хлопців, переважно підлітків, що приєднувалися до цих банд, називали бігунами, адже вони групами бігали вулицями, били й різали ножем конкурентів, перевертали автомобілі, трощили вікна. Деякі банди користувались саморобною вибухівкою та вогнепальною зброєю, яку навчилися майструвати з металевих труб, набитих порохом і риболовними гачками.
— Декого з них убивали, — додала Олена.
За даними місцевих газет, у середині 90-х кількість убитих сягнула десятків. Кількість скалічених, осліплених осколками саморобних бомб чи побитих кийками бігунів була набагато більшою.
— У це були втягнуті всі райони, — пояснювала перша леді. — Коли діти певного віку забрідали не в той район, їм могли поставити запитання: ви з якої частини міста? Далі могли початися проблеми.
Хлопцям-підліткам, за її словами, було майже неможливо уникнути участі в банді.
— Ти міг навіть просто повертатися додому своїм районом, а до тебе підходили, запитували — з якої банди, що тут робиш. Залишатися самому по собі було страшно. Таке не схвалювали.
Апогей банд припав на кінець 1980-х: тоді десятки угруповань по всьому місту налічували тисячі бігунів. Багато з тих, хто дожив до 1990-х, подалися в організовану злочинність, що приблизно у той час розквітла в Кривому Розі разом із раптовим переходом до капіталізму. Частини міста перетворилися на похмурі володіння здирників і алкоголіків. Однак Зеленський, значною мірою завдяки родині, уникнув вуличних спокус[48].