— Дорогий Володимире, — звернулася до Зеленського перед камерами фон дер Ляєн. — Моє послання сьогодні чітке: Україна належить до європейської родини. Ми дуже добре почули ваш запит, і сьогодні приїхали, щоб надати вам першу схвальну відповідь. У цій теці — важливий крок до членства в ЄС.
Тека містила опитувальник — команда Зеленського мала його заповнити, щоб обґрунтувати свою заявку на членство в ЄС.
— Тут розпочинається ваш шлях до Європи та Європейського Союзу, — зазначила фон дер Ляєн.
По суті, Україна розпочала свій шлях до Європи не одне десятиліття тому. Пережила дві революції та вісім років війни. У ціну, що її Україна вже заплатила за своє прагнення інтегруватися з Європою, входили десятки тисяч забраних життів і сотні тисяч гектарів окупованої території. І ось тепер, коли нарешті настав момент заповнювати вступний опитувальник, президент стояв на трибуні із зеленкуватим обличчям і не міг викинути з думок безголову жінку на землі. Звичний ораторський дар зрадив Зеленського. Він навіть не міг зібратися з думками та заговорити про ракетний обстріл Краматорська.
— Знаєте, коли руки-ноги роблять одне, а голова не слухає, — згодом описував мені свій тодішній стан Зеленський. — Адже подумки там, на вокзалі, а присутнім треба бути тут.
Після брифінгу, коли фон дер Ляєн із колегами відбули з Банкової, Зеленський у пресцентрі поспілкувався із журналістом з її рідної Німеччини. Перше запитання стосувалося фотографій із Краматорська, які того вечора очолювали усі світові новини.
— Ви плакали, — запитав журналіст англійською, — коли побачили ці фото?
Президент втомлено посміхнувся та якийсь час дивився в нікуди.
— Я більше не плачу, — відповів. — Давно не плакав[164].
У перші дні вторгнення часто ледь не плакав і далі намагався не звикати до картин смерті. Утім, визнав він, із часом став більш товстошкірим.
— До цього звикаєш, — сказав.
— Ви відчуваєте ненависть? — провадив далі репортер.
— Так, відчуваю. Відчуваю ненависть до військових. До російських військових — так. Це ніяка не таємниця. Ненависть виникає, коли бачиш такі зображення або відвідуєш місця, приїздиш на місце вибуху й бачиш, що залишилося. Бачиш людей. Мертвих дітей. Тобі показують світлини дітей без кінцівок, і це жахає. Я батько, одразу думаю про власних дітей, як таке пережити…
Однак навіть тоді, навіть після поїздки до Бучі чотири дні тому й після вранішніх фото з Краматорська, Зеленський не дозволяв собі висловлювати особисту ненависть до Путіна. Ба більше, у відповідь на наступне запитання — чого Путін хоче? — стверджував, що російський лідер може не знати про всі страждання, завдані його вторгненням.
— Я не певен, що він в курсі того, що відбувається. Я переконаний, що Путін живе в іншому інформаційному світі. Не володіє всією інформацією. Віддає наказ наступати, так, зайняти те чи інше місто. Однак яким чином? Скільки людей при цьому загинуло?
Ця заява мене вразила. Зеленський ніби й досі тримався за ілюзію, із якою йшов у президентство. Здається, вірив, що якби він міг звозити Путіна на екскурсію до Бучі, якби міг підвести до краю могили на церковному подвір’ї та дозволити глянути вниз, на тіла, — війна зупинилася б.
— Не думаю, що ми маємо інший вибір, — казав Зеленський. — Хай як завзято б’ємося, я не бачу іншого варіанту, крім сідати з ним за стіл переговорів і розмовляти.
Володимир Зеленський пробував порозумітися з Володимиром Путіним з перших своїх днів на посаді. Під час передвиборчої кампанії та в інавгураційній промові навесні 2019 року Зеленський обіцяв, що відновлення миру на сході України стане головною метою його президентства, і розумів, що це вимагатиме компромісу з Кремлем. Путін, зі свого боку, не поспішав оцінювати перспективи переговорів. Хоча він не телефонував Зеленському з вітаннями після його перемоги на виборах, та все ж хотів подивитися, на що телесеріальний президент спроможний у реальному житті.
— Одна справа — грати когось, — насмішкувато заявив Путін у червні 2019 року, два тижні по тому, як Зеленський посів президентське крісло. — Інша справа — бути кимось[165].
Для Зеленського з командою успіх усієї їхньої президентської програми залежав від необхідності досягти миру. Після російської анексії Криму та початку війни на Донбасі валовий внутрішній продукт України різко скоротився — з понад 180 мільярдів доларів 2013 року до 90 мільярдів через два роки — і на момент вступу Зеленського на посаду був далекий від відновлення до передвоєнних рівнів[166].
— Щоб повернутися до стану економічного розвитку, ми мали якось завершити цей конфлікт, — пояснював Андрій Богдан, що на той час працював керівником президентської адміністрації.