Принаймні в той момент Зеленський вірив, що шанси зберегти режим припинення вогню та продовжити працювати над досягненням миру з Росією досі є. Можливо, мав слушність. Після відвідин Шумів він би дуже хотів сказати тим хлопцям в окопах: пакуйте спорядження, повертайтеся додому, до родин. Однак розумів — будь-який відступ спонукатиме росіян спробувати такий самий маневр деінде, щоб забрати ще більше життів, захопити більше територій. Це дало б політичним опонентам новий привід стверджувати, ніби президентові бракує хисту для ведення війни. Порошенко назве боягузом, який відступив через кілька пострілів із російської снайперської гвинтівки. Такі нападки в парламенті та на телевізійних токшоу, схоже, хвилювали Зеленського не менше за ризик російського вторгнення. Вороги України, за його словами, «працюють на різних фронтах, використовують інформацію, дезінформацію та військо».
Бортпровідник забрав наші чашки з-під кави, пілот почав зниження. У кожному разі, нам обом після цієї подорожі ризик війни видаватиметься менш абстрактним. Ми бачили військових в окопі й ділили з ними харчі. Однак загрозу від російської пропаганди Зеленський і досі вважав нагальнішою — і все торочив про те, як російські політичні маріонетки «руйнують інформаційний простір України». Лютневе рішення закрити телеканали Віктора Медведчука стабілізувало позицію президента в рейтингах. За деякими опитуваннями, рейтинг Зеленського на кілька відсотків піднявся[227]. Літак сів, і Зеленський повернувся до політичних баталій столиці, де сам планував організувати ескалацію.
За кілька днів після повернення з Донбасу я відвідав Віктора Медведчука в його київському офісі. Доволі довго блукав вузькими вулицями середмістя, перш ніж знайшов потрібну адресу. Мапа вивела мене до старовинного багатоквартирного будинку в кінці крутого схилу, ніде — жодних зовнішніх ознак політичної значущості місця. За дверима без вивіски на мене мовчки витріщилася купка озброєних охоронців. Один почав обшукувати мою сумку, запитав, чи є там ніж або «будь-яка заточка». Медведчук, вбраний у добре припасований синій костюм, у житті видавався ще більш штучним, ніж у телевізорі: мав підтягнуту шкіру, виточені риси обличчя, наче теж послуговувався кріогенними камерами Путіна у резиденції на Валдаї. Увійшовши до конференцзали, де я на нього чекав, Медведчук павичем підплив до термостата й запитав:
— Вам не холодно?
Була середина квітня 2021 року. Телеканали Медведчука вже понад місяць не виходили в ефір, а біля кордону України стояли десятки тисяч російських військових. Рік по тому, на другий місяць вторгнення, Кремль підтвердить, що його рішення напасти було пов’язане з Медведчуком і його політичною партією.
— Якби ідеї Медведчука та його партії свого часу були враховані та лягли в основу державної політики України, то ніякої військової операції не було б, — заявив журналістам у квітні 2022 року прессекретар Путіна Дмитро Пєсков.
Однак, коли Медведчук погодився зі мною зустрітися, зв’язок ще не надто простежувався. Вторгнення й досі уявлялося малоймовірним. Навіть Медведчук схилявся до думки, що його друг у Кремлі просто використовує військо як засіб шантажу.
— Можливо, ця демонстрація сили має на меті щось інше, — припускав він.
Наприклад, справжній намір — це повернути Зеленського за стіл переговорів і нагадати про наслідки в разі відмови.
— Для Зеленського шлях ескалації — чисте самогубство. Чисте самогубство, — наполягав у нашій розмові Медведчук.
Ніхто не міг сказати напевно, чи блефує Путін, тож, якщо Зеленський бачить найменшу ймовірність російського вторгнення, «навіть одновідсоткову ймовірність, мусить зробити все від нього залежне, щоб убезпечити свою країну та своїх громадян. Однак він цього не робить».
Медведчук нахилився вперед, перевірив, чи не має на столі брудних плям, тоді сперся на нього ліктями. Взявся описувати своє розчарування Зеленським. На початку видавалося, що їхні погляди не надто розбіжні. Обидва хотіли провести на Донбасі вибори за українським законодавством. Хотіли, щоб окуповані регіони обрали лідерів, яких визнає світ. Вірили, що зможуть завоювати підтримку людей у цих регіонах. Вони були цінною базою потенційних виборців для обох.
— Як політик, — пояснював Медведчук, — я хочу цих людей повернути. Наша партія хоче повернути їх як прибічників.
Політична математика переконувала. Влітку 2019 року його партія отримала близько 1.9 мільйони голосів по країні — і створила другу за чисельністю фракцію в парламенті. Медведчук не сумнівався: якби на Донбасі всім, зокрема й 3.5 мільйонам людей під російською окупацією, дозволили взяти участь у наступних виборах, електорат його партії виріс би щонайменше вдвічі. Така кількість місць дозволила б формувати порядок денний у парламенті, а згодом і здобути владу на виборах.