— Без перебільшення можна заявити, що люди нашого фаху звикли днювати й ночувати у стінах, де працюють. Останнім часом у нашому закладі стало неспокійно, у чому значною мірою винні двоє моїх молодих друзів Роман та Ігор. Саме вони віднайшли в собі натхнення для пошуків сліду, що тягнеться з глибини століть. І їхні надбання у цій справі з-поміж присутніх найвагоміші. Тому зрозуміло, що це питання я обговорив насамперед із ними. І отримав згоду. А отже тепер пропоную всім, хто тут зібрався, об’єднати зусилля.
На якийсь час запала мовчанка, а потім Щерба обережно спитав:
— Зусилля у чому, пробачте?
— Поясню, — перейшов до конкретики Журбенко. — Наскільки мені відомо, пошуками тією чи тією мірою займаються усі. І ви також, Андрію Івановичу, як я чув. Навіть, розповідають, руку при цьому вивихнули. Зараз у вас у відділенні лежить хворий, причетний до цього більше, аніж усі ми разом узяті. І ви з Вадимом Борисовичем опікуєтеся ним, що не виключає вашого бажання здобути цінну інформацію та скористатися нею.
— Звідки вам знати, чого ми бажаємо? — обурився Андрій.
— Я, звісно, не знаю, але припускаю, — уточнив Журбенко. Але, якщо ви сподіваєтеся, що столітній старець заведе вас до одного з підвалів і вкаже, де скарб, — це, пробачте, по-дитячому. Щоб скористатися інформацією, отриманою від нього, ще багато що треба. Володимир Васильович, наприклад, взагалі, якщо йому вірити, ніколи серйозно не ставився до цих питань.
— Вірити психіатру — остання справа, — зауважив Щерба.
— Чого це раптом? Я вірю, — вставила Ольга..
— Про вас взагалі не йдеться, — відмахнувся Андрій. — До журналістів довіра ще менша.
— Як сказати, — не погодився господар. — Завдяки пані Ользі Володимир Васильович зрозумів, що до цього питання слід ставитися серйозно, а ми з хлопцями отримали по-справжньому цінні дані для продовження досліджень. Отже, я веду до того, що кожен з присутніх має власні надбання та потенціал, проте результату не досяг. Зрозумійте, Андрію Івановичу, незважаючи на відомий стереотип, що скарби належить шукати у цілковитій таємниці, кожен окремо може досягти значно меншого результату, аніж усі разом. Хлопці можуть підтвердити, що навряд чи зуміли б стільки зробити без моєї допомоги. Тому кожен з вас має подумати над тим, як краще. Ви, Вадиме Борисовичу, гадаю, не будете заперечувати, що воліли б знайти не лише монастирські скарби. Гадаю, насамперед ви шукаєте дещо інше, тому задля цього сюди й приїхали. І у вас, Андрію Івановичу, також є деякі особисті проблеми, зв'язок яких із шпиталем очевидний. І у пані Ольги. І весь колектив останнім часом зазнав різних неприємних подій, що одна за одною відбуваються у стінах шпиталю. І що далі, то більше я впевнений в тому, що усе це зав’язано навколо тієї самої проблеми.
— Ну, у глобальному розумінні — «жовтий диявол» завжди є першопричиною, — розвів руками Щерба. — Хоча Вересюк з Фрейдом вважають інакше…
— Фрейд помилявся, — не змигнувши оком, заявив Вересюк. — Він не був українцем. Тому й стверджував, що все на світі походить від лібідо. Нами ж все-таки керує насамперед «жовтий диявол».
— Ну, якщо вже навіть Володимир Васильович почав Фрейда виправляти, то або він встиг набратися цього від Фабіровського, або ж воно насправді так, — засміявся Журбенко. — Ми дійсно, немов ті польові миші, все життя шукаємо, де б яку зернинку вхопити, — і до нори. Втім, нічого поганого у цьому немає, якщо не порушувати деяких принципів. То ж давайте поступово переходити від загального до конкретного. Маю намір довести вам моє особисте бачення того, що тут відбувається. У 1938 році молодий архітектор Колісник береться за добудову монастиря, у якому за сприяння князя Потоцького мають створити лікарню для бідних. Це історичний факт. За два роки приходить радянська влада, у монастирських підземеллях починаються розкопки. Колісник та Потоцький, переслідувані НКВС, емігрують до Сполучених Штатів, а пошуки потаємної каплиці припиняються через Другу світову війну. Це також усім відомі факти.
Зробивши паузу, Журбенко обвів поглядом присутніх. Навіть в очах Щерби тепер читався неабиякий інтерес.
— Лікарню добудували у 1952 році, а складена під час будівництва архітектурна проектна документація зникла після 1989 року. Саме у вісімдесят дев’ятому проводилася ще одна добудова, і на той час радянські архітектурні документи від 1952 року ще були на місці. Тепер, коли про них згадали під час розмінування, то не знайшли ніде, хоча існувало кілька примірників. Планів же довоєнних, за якими вів будівництво Колісник, узагалі ніхто й ніколи не бачив. Ось факти, на які ми спиратимемось. А от далі вже підуть припущення, наскільки логічні — оцінювати вам.
Зібравшись із духом, він продовжив:
