— Усім нам відомий покійний голова міськради Замрига до свого обрання на посаду керував районною архітектурою. У 1989 році, коли почали добудову хірургічного корпусу, саме він цим займався. Після того, як розвалився Союз, Замрига, приватизувавши усіма правдами й неправдами Нижньороздольський міськагробуд, став власником будівельної фірми, я довідувався. Саме з цією фірмою й уклала угоду районна адміністрація на проведення будівельних робіт у лікарні. Це означало для Замриги необмежене поле діяльності у пошуках скарбів. Якщо ж згадати про наявність старих проектних планів, яких окрім Замриги не мав більше ніхто…
— Глибоко ж ви копнули, — зауважив Щерба.
— Буде глибше, — пообіцяв Журбенко. — Гадаю, певних успіхів наш покійний мер все-таки досяг. Про це свідчить зникнення одразу по завершенні робіт архітектурних проектів 1952 року. Але з якоїсь причини Замрига не міг скористатися знахідкою, то ж забрати скарби, швидше за все, йому не вдалося. Про причину можна лише здогадуватися, проте для нього було важливо залишати за собою вплив на лікарню.
— Складно, але поки що логічно, — знову перервав господаря Щерба.
— Пам’ятаєте, якою несподіванкою стало для нас призначення Костогриза на посаду головлікаря? — запитав Журбенко. — Усі казали тоді, що вони з новим мером друзі дитинства і так далі. Ну, друзі-не-друзі, а знайомі були справді з давніх давен. Того й посприяв Замрига його призначенню, щоб мати свого головлікаря. Тільки потім щось пішло не так — постійно гризлися. У Замриги ж лікарня увесь час була наче кістка у горлі.
— Пиріжок… — обережно підказав Хижняк.
— Пиріжок у Моцура, — не згодився господар. — У Замриги — кістка. Не знайшли вони тоді спільної мови. Чому, ви гадаєте, Костогриз скаженіє, коли розмова про скарби заходить? Це ж патологічна реакція, хіба ні, Володимире Васильовичу? Костогриз роздерти готовий того, хто бодай натяк дозволить собі на цю тему.
— Гадаю, тут одне єдине пояснення, — зосереджено промовив Вересюк. — Костогриз дізнався про потаємну каплицю зі скарбами і тепер береже, переживає, щоб ніхто більше не знайшов. Того й переслідує кожного за саму лишень думку.
— Цілком можливо, — ствердно кивнув Журбенко. — Але може бути інше пояснення. Костогриз може справді не вірити у такі речі, а Замрига так його допік цією темою, що головлікар наш тепер на кожного кидається. Щось йому пропонував Замрига, не виключено, розповівши про багатства. Костогриз не згодився, і той розпочав проти нього цілеспрямовану кампанію. І усі негаразди — і «вікна», і «холера», й усе інше є її складовими. Але подальші події свідчать про те, що до таємниці має причетність якась третя сторона. Вочевидь, готуючи доступ до потаємної каплиці, Замрига зрозумів, що сам не впорається, і знайшов спільників, а вони, отримавши достатньо інформації, вирішили його позбутися. Тому мер наш так перелякався, що відправивши дружину на курорт, сам сховався у лікарні, а коли зрозумів, що його викрили, дістав інфаркт.
— Струнка теорія, — подав голос Лужний, який досі мовчав. — Але якщо все так, то чому після смерті Замриги неприємності Костогриза і лікарні не припинилися?
— Я ж і пояснюю — наголосив господар. — З’явилися нові люди. Вони хочуть того самого, що й покійний. І працюватимуть далі у тому ж напрямку, доки не досягнуть мети. Що незрозуміло? Ось…
Натиснувши якісь клавіші, Журбенко вивів на монітор зображення «міцубіші» та двох чоловіків.
— Ось вони. Можливо, ці люди — лиш інструмент у чиїхось руках, але вони встигли вже насолити майже усім тут присутнім. Це вас, Вадиме Борисовичу, вони надурили, залишивши ні з чим. Це вас, пані Ольго, вони найняли для компрометації лікарні, а потім, коли ви передумали, переслідували на нічній дорозі. Скажу більше — з неофіційних джерел я встановив, що їх розшукує слідчий прокуратури Валігура. Причина цього, швидше за все, його дружба з нашим головним. Гадаю, саме з подачі Костогриза ці двоє потрапили у поле зору слідчого.
Запанувала мовчанка. Вадим і Щерба багатозначно перезирнулися.
— Юрію Васильовичу, ви не будете заперечувати, якщо ми з Андрієм вийдемо на кілька слів? — запитав Лужний.
— Звичайно, — розвів руками Журбенко.
Вийшовши надвір, вони закурили.
— Це справді ті, що «нагріли» мене на виїзді за кордон, — затягуючись, промовив Лужний. — Я упізнав. Гадаю, це кореша твоєї Жанни. І вони зараз десь поблизу.
— І що?
Щерба виглядав знервованим і важко дихав.
— Думай сам. Вони мають конкретні плани, пов’язані з нашим містом, і нікуди звідси не подінуться.
— Це я зрозумів, — похмуро відповів Андрій, відкидаючи недопалок.
— А якщо зрозумів, нам варто погоджуватися. Разом боротися легше. Біс із ними — тими скарбами, яких, швидше за все, не існує. Питання в іншому. У тебе є жінка, яка тобі небайдужа. У мене свої проблеми. Їх легше вирішувати разом з усіма.
— Ходімо, — наче не почувши, промовив Андрій. — Послухаємо, що далі.
Їх чекали. Всі запитально на них дивилися, тому Вадим промовив, звертаючись до Журбенка:
— Ми з’ясували між собою те, що хотіли. Що далі?
