— Зник, — промовила вона. — Увесь час був тут, разом із Трушем. А у восьмій палаті Крашинська — ви ж знаєте, яка вона… То голова болить, то десь свербить — не догодиш. А тут її справді трусити почало. Я дімедрол з преднізолоном ввела і хвилин двадцять була біля неї, весь час тиск міряла. Потім усе вляглося, я на ніч глянула по палатах, а їх обох немає.
— Може надвір вийшли? — припустив Лужний.
— Уночі?!
— Ну то й що, старий дивний, а Труш догоджає.
— Так немає ніде, — вигукнула Женя. — Ми усю територію оббігали.
— Може додому забрав?
— На чому? — заперечила медсестра. — Машина Труша стоїть під корпусом.
— Зараз буду.
Сон випарувався. Вадим насилу потрапляв ногами у штани. Напряму йти було недалеко і за п’ять хвилин він, захеканий, вже заходив до відділення.
— Досі немає, Вадиме Борисовичу…
— Стійте у відділенні і дивіться, звідки з’являться. Тільки не проморгайте.
Вже на виході він зіткнувся з Хижняком.
— Глянь унизу, двері посмикай, тільки обережно. Я на дворі дивитимусь.
— Зараз ще Ігор підгребе… — і Роман майнув у двері.
Ситуація прояснилася упродовж десяти хвилин. Вивівши старого, Труш обережно зачинив двері підвалу і, не звернувши уваги на докірливий погляд Жені, яка визирнула з сестринської, зник у палаті. А ще за двадцять хвилин турботливий небіж завів машину й від’їхав у невідомому напрямку.
— Треба було б їхати за ним! — крутився дзиґою Хижняк. — А я ж без машини.
— Ну, поїхав додому. Спати ж колись мусить людина? — заперечив Лужний.
— Однаково я збігаю туди. Принаймні знатиму, що він вдома. Інакше до ранку сам не засну.
Та бити ноги не довелося. На в’їзді промайнуло світло фар і з авта показався Щерба. Його й відрядили стежити, після чого усі троє, включаючи щойно прибулого Цекала, спустилися до підвального поверху.
— І що ми тут побачимо? — не зрозумів Ігор. — Такий самий поверх, як наш, тільки на ніч зачиняється. Ну, має загального ключа Труш, і що далі? Усе ж зачинено. Фізкабінет, лабораторія, ЛФК… Походили й пішли нагору.
— Хіба що наша кладовка, де вибухівка була, — зауважив Хижняк. — Але після того, як сапери пішли, Костогриз її зачинив, і потім не відкривали.
— Труш може мати ключа, — зауважив Ігор, прямуючи по коридору.
— Стій! — несподівано вигукнув Лужний. — Не затоптуй. Це що таке?
Підійшовши до злякано завмерлого Цекала, Вадим нахилився. На матовій керамічній плитці підлоги явно розрізнялися краплі прозорої рідини.
— А он іще, далі! — вигукнув Хижняк.
— Тихо-тихо… Що це?
Краплі ланцюжком тяглися серединою коридора аж у дальній кінець. Посередині був боковий коридор, що вів до серологічної лабораторії. Водяна доріжка йшла й туди, але не до кінця. А от по основному коридору краплі тяглися аж до злощасних дверей замінованого фітнес-клубу, біля яких утворювалася справжня калюжка.
— Сеча, — безапеляційно заявив Цекало.
— Точно! — вражено згодився Вадим. — Як ми зразу не здогадалися? Дід не тримає сечі, тому йому поставили катетер. Сеча відводиться у сечоприймач, який висить у нього на поясі. Труш знав, що йдуть надовго, тому перед цим спорожнив мішок і, видно, нещільно засунув корок. От і текло за дідом, а той був настільки зайнятий, що не зауважив.
— І про що це говорить? — знизав плечима Роман. — Лише про те, що ходили коридором. Це й без того зрозуміло.
— Ну, не зовсім, — задумливо промовив Ігор. — До лабораторії не дійшли, як бачиш. Крапель там немає.
— А біля вашого «фітнесу» може й півгодини стояли, — зауважив Лужний.
— А це вже щось.
— Отже, ключів не мали, — зробив висновок Роман.
— А дід, видно, не до кінця у маразмі, адже повів туди.
— Там ми вже були, — упевнено промовив Цекало. — І не лише ми. Сапери усе перерили і не знайшли нічого.
— А може все-таки не туди? — припустив Вадим. — Підвал ваш прямо. Може старий наполягав, що треба направо, Труша за собою потяг. А там, як бачиш, стіна. Та дід вперся, що все-таки у цьому напрямку. От і стояли, а сеча крапала. Що, ви кажете, за цією стіною?
— Приміщення для інвентаря. Вхід з вулиці, оті сходи, що ведуть вниз, біля нашого основного входу.
— Тобто там нічого бути не може.
— Стопудово, — завірив Хижняк.
— Чого ж стояли?
— Треба дати йому спокій, — сказав Лужний. — Фігня це все. А ще краще до терапії перевести, бо ще помре у нас. Старість — підстава для цього більш аніж серйозна. Бачите — останні дні доживає. Буває таке — чекає чогось стара людина і дивом тримається. Наприклад, сина оженити, чи онука дочекатися. Або на батьківщину повернутися, як у цьому випадку. А щойно сталася очікувана подія — людина й помирає. Хіба ні?
— Може й так, — погодилися хлопці.
Медицина — золоте дно для чиновника. Хоча б тому, що дарує нескінченне поле для діяльності. Як неможливо вилікувати усіх хворих, так само нереально виправити усі порушення та непорядки.
