— Далі я стверджую, що ці двоє — представники третьої сторони, яка нікуди не зникла зі смертю Замриги, і яка створює проблеми кожному з нас і усім разом. І якщо хтось вважає, що може вирішувати власні проблеми відокремлено від колективу, — глибоко помиляється. А тому ще раз пропоную об’єднатися і діяти узгоджено та чесно по відношенню одне до одного. На випадок згоди усіх присутніх, можу взяти на себе функції координаційного центру. Власне, на щось більше у такому стані я не здатний.
— Усі ці висновки — наче вилами по воді… — скривився Щерба. — Ти, Юрію Васильовичу, розумна людина. Але і я можу не лише гайки крутити. Оці двоє — спільники покійного Замриги і будь-що бажають витягти з наших підвалів неіснуючі скарби.
Акцент на слові «неіснуючі» був поставлений з неабияким сарказмом, проте Журбенко лише кивнув головою. Щерба продовжив:
— Ці самі люди свого часу наробили шкоди Вадимові Борисовичу, який жив на той час хтозна де і ні сном ні духом про нашу лікарню з її проблемами не знав. І клопіт Вадима, пов’язаний з ними, почався ще там і тоді. І ось тепер він знову стикається з ними вже як представник нашого колективу… Ви хочете, щоб я повірив у такі співпадіння? Це неможливо. Країна велика, народу у ній багато, тому імовірність такого збігу реально мізерна. Тому усі твої висновки, Юрію Васильовичу, гадаю, просто висмоктані з пальця і підтасовані.
Журбенко думав недовго, хоча й не пропустив зауваження Щерби повз вуха.
— Розумію, куди ти хилиш. І зауваження твоє справді мало б сенс. Але… Гадаю, немає ніякого фантастичного збігу. Просто повинна існувати якась ланка, котра пов’язує одне з іншим. Однак ми її ще не відкрили.
Запанувала тиша.
— Я не належу до вашого колективу, але на пропозицію пристаю першою, — не вагаючись, промовила Ольга.
— Ну, ми з Ігорем давно з вами співпрацюємо, — сказав Хижняк. — Тому і далі продовжуватимемо.
— Я теж згодний, — присуваючись ближче до Ольги, повідомив Вересюк.
Тепер усі дивилися на Вадима і Щербу, чекаючи відповіді.
— Я погоджуюсь, — сказав Лужний.
— А мені куди тепер подітися? — Щерба, рознервувавшись, зірвався з місця. — Я завжди був з усіма, але… Якщо ми маємо на меті насамперед не нашкодити одне одному, а потім вже дбати про сумнівні багатства, то слід подумати.
— У мене відчуття, що думати вже ніколи, — зауважив Журбенко. — Механізм запущений і набирає обертів. Нам слід згуртуватися і триматися напоготові, аби не бути перемеленими поодинці, адже справа вже не тільки у скарбах. Давайте таки налиємо по келишку. Маю враження, що незважаючи ні на що, ми все ж досягли згоди.
Старий виглядав без перебільшення екзотично. Худі кістляві руки, зморшкувата шкіра і охайна доглянута борідка клином на чисто виголеному обличчі. Навіть той, хто жодного разу не був закордоном, міг з упевненістю сказати — дід звідти. Наші люди навіть у сімдесят виглядають інакше. На руках жодного мозоля, доглянуті нігті і благородний тремор. Голова старого дрібно погойдувалася з боку в бік. Воно й не дивно — дожити до такого віку не кожному випадає.
Коли ж він промовив кілька слів своїм рипучим голосом, усе одразу стало на місця. На історії хвороби, оформленій у приймальному відділенні, стояла адреса Труша і прізвище пацієнта Гайовий. Та, власне, перепитувати ніхто й нічого не збирався.
Його поклали до окремої палати, зробили кардіограму, зібрали консиліум і за годину закордонний гість вже отримував належне лікування. Власне, особливих болячок так і не знайшлося, адже атеросклероз та покручені суглоби бувають і в більш ранньому віці.
Труш днював і ночував біля старого, виносив судно, перестилав ліжко, догоджав медсестрам, не залишаючи його ані на мить. Другого ж дня, посадивши пацієнта на крісло-каталку, інженер повіз його по території навколо корпусів, сторожко роззираючись навсібіч, хоча людей, котрі б могли упізнати Колісника, вже, безперечно, не залишилося.
— Послухати б, про що вони розмовляють… — промовив Щерба, спостерігаючи за цією картиною у вікно.
— Нічого цікавого, можу тебе завірити, — похитав головою Вадим. — Якщо це справді він, то востаннє бачив оце все вісімдесят років тому. Тепер усе навколо змінилося, а у нього ще й маразм на додачу. Без толку ці намагання. Сидів би в своїй Америці. Тепер Труш його тут заїздить до смерті.
Прогулянки ставали регулярними. Інженер возив родича коридорами і навіть водив по сходах туди, куди не сягав візок. Старий дрібно трусив колінами, роздивляючись по стінах, і час від часу водив рукою та щось показував пальцем. Судячи з того, що наступного дня усе починалося знову, а Труш ставав дедалі похмурішим, результат цих досліджень залишався нульовий.
Занепокоєння, що виникло в колективі з перших днів перебування незвичайного пацієнта, помалу влягалося. За ним і далі спостерігали, проте ніхто ні на що вже не сподівався.
Раптовий дзвінок збудив Лужного серед ночі.
— Женю, я ж не ургентний сьогодні, — спросоння пробурмотів лікар.
— Знаю, Вадиме Борисовичу, — вибачалася та. — Але ж ви казали дзвонити, якби що зі старим.
— А що з ним?
