— Щира правда, — промовив Ігор, встаючи з місця. — Не зрозуміло інше. Як наважилися ви, Григорію Віталійовичу, принести сюди цей зошит і оприлюднити його зміст? Ви, борець із шукачами скарбів… Не вірю ні очам, ні вухам. Ви хоч розумієте, що тепер…
— Дуже добре розумію, — не дав договорити головлікар. — А вам, мій молодий колего, як завжди, згадка про міфічні скарби геть чисто відбиває не лише здоровий глузд, а й елементарну логіку. Та й іншим, бачу, також. А ви збагніть лише один, найголовніший момент! Є, щоправда, у стародавніх принцип, дійсний і за наших часів — про мертвих або добре або нічого. Але чи є серед вас хоча б хтось один, хто б сумнівався у бажанні Фабіровського познущатися з нас?
Усі мовчали.
— От і я кажу. Увесь лист витриманий у такому стилі, що сумнівів не виникає — писалося щиро і з душею, з розрахунком на ефект, який триватиме ще довго після смерті автора. А ті, хто знав Платона Аристарховича за життя, навіть не потребували такого щирого викладення, адже добре пам'ятають, на що він здатний. Отож, на меті наш покійний і незабутній колега мав одне — щоб усі ми тут присутні отримали психоз від довгих і марних пошуків того, що було майже у руках. Щоб кожен з вас мучився, наче прикутий ланцюгом, довжини якого бракує за півметра до води, аби задовольнити спрагу. Ну поворушіть мізками — який секрет найнадійніший задля того, щоб справді ніхто нічого гарантовано не знайшов?
Аудиторія кліпала очима і не здогадувалась попри бажання.
— Гаразд, — зітхнув Костогриз. — Не буду більше мучити, я ж не Фабіровський. Тим паче, у самого вже сили закінчуються. Секрет у тім, що насправді нічого немає! Жодних скарбів не існує. Надзвичайно надійний секрет для того, щоб ніхто нічого гарантовано не знайшов. Вам же ж ясно сказано, що кістки у труні самі перевернуться, якщо це станеться. Отже, статися такого не може. А найголовніший доказ… Подумайте самі. Ну! Якби там справді лежали скарби… Та навіть не скарби — нехай купка талерів. Чи втримався б покійний від найлогічнішого кроку звести вас із розуму? Уявіть, що ви тримаєте зараз у руках не лише цей зошит, а, припустімо, ще й перстень якогось лицаря, або ж золоті монети, або… Не треба багато — усього лише кілька штук! У вас би слина текла і руки трусилися. Ви б до кінця робочого дня не досиділи, хоч би я навіть заприсягся, що звільню усіх. На перерві б за лопатами побігли. І психоз, якого побажав усім вам Платон Аристархович, почався б не після довгих років марних пошуків, а ще задовго до закінчення цієї п'ятихвилинки. А не зважаючи ні на що, він таки був толковим психіатром, розбирався в людській натурі — цього ніхто не заперечить, отже, мав передбачити. І однаково не залишив у відкритому ним сховку бодай кількох зразків лише з однієї причини — каплиця була порожня. Тому і вдався до методу розвішування локшини на вухах, адже вони у вас завжди стирчать, немов локатори, у надії почути щось сенсаційне. Отже, прийміть мої співчуття, шановні колеги, з приводу масової втрати заповітних мрій, як і вітання з нагоди зникнення перспективи остаточного божевілля. Пробачте мені за перше, а вдячності за друге не потребую. За таку розв'язку варто було пожертвувати ногою. Зошит залишаю вам. Читайте. Тепер це справжня реліквія не лише нашого закладу, а й, гадаю, усієї древньої споруди, в якій він функціонує. А може й цілого Роздолу.
Милиці ритмічно застукали на вихід. У дверях Костогриз озирнувся і промовив:
— Бажаю вам приємної та плідної праці під керівництвом Інни Сергіївни на найближчі три місяці. І тільки спробуйте мені її образити…
У домі, де не зважаючи на проблеми, завжди були раді гостям, така гнітюча атмосфера востаннє спостерігалася кілька місяців тому, коли двоє молодих лікарів, нашкодивши по-серйозному, були на межі звільнення. Але навіть тоді якийсь прихований оптимізм вперто сидів у підсвідомості. Зараз же навіть Журбенко виглядав не те щоб похмурим — зникла якась рушійна сила, що завжди була присутня в його жестах, міміці та інтонаціях.
На столі тихо гудів комп'ютер, ксерокопії креслень лікарняних будівель були розкладені просто на підлозі. На моніторі застигла картинка — кілька людей бесідують у залі перед камерами.
— Та увімкни вже, нехай до кінця докрутиться диск, — попросив Цекало.
— Що тобі ще не ясно? — розлютився несподівано Хижняк. — Кінець передачі.
— Однаково, нехай. Останні слова почуємо.
— Як дитина, — нервувався Роман. — На, самі титри лишилися…
Фрагмент запустився далі.
— То ж можна тепер з упевненістю сказати, — говорив бородань в окулярах. — Монастирські скарби, легенди про які ходили століттями, виявилися міфом. І якщо, не виключено, колись існували насправді, то зрозуміти, коли їх було втрачено, тепер, на жаль, неможливо. Проте історія цінна зовсім іншими речами, і тепер ми отримали багатий матеріал для вивчення минулого не лише монастиря — усього нашого краю.
Зошит у чорній зачовганій обкладинці ліг на стіл між чашками неторканого чаю, печивом та газетами зі статтями невтомної Ольги.
