— Я не знав, як вчинити, — мало не плакав архітектор. — Багатство забирає розум! А зараз у мене немає іншого виходу. Візьміть мене. Усі катаклізми в історії рано чи пізно закінчуються. Ви ще відносно молодий і у нас з вами обов’язково трапиться можливість повернутися й усе забрати.
— І все-таки, — стояв на своєму Потоцький, — вам доведеться чимось довести правдивість того, що ви розповідаєте, щоб я повірив. І тоді, можливо, ми поїдемо удвох.
Діставши з кишені золоту монету з Єрусалиму, архітектор простяг її князю. Той розглядав зацікавлено дублон із зображенням двох лицарів на одному коні та написом — «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!», після чого зрештою промовив:
— У мене немає часу перевіряти вашу монету. До того ж, навіть якщо вона справжня, джерело походження може бути іншим. Хто заважав вам, пане Казимире, напхати їх повні кишені, якщо вже помутився розум, як ви кажете? І тоді б не ви у мене, а я у вас просив прихистку у чужій країні!
— Ви праві, княже, — сумно промовив Колісник. — Зараз я шкодую, що не вчинив так. Але де б я це тримав? Зараз воно заховане дуже надійно. Я справді не напхав ними кишені, але у мене є ще кілька. І перстень з великим каменем. Я віддам вам усе. А коли повернемось — буду вашою живою мапою.
— Гаразд, пане Казимире, — промовив Потоцький. — Я беру вас із собою.
— Кликали, Інно Сергіївно? — запитав Цекало, переступаючи поріг заповітного кабінету.
— Так, сідайте, Ігорю Миколайовичу, — запросила вона. — А… чому ви тут?
— Як… Ви ж самі викликали! — не зрозумів той.
— Я маю на увазі, чому ви у лікарні, якщо мали бути у складі виїзної бригади у Гладишах? — суворо спитала Полянська.
— Не вмістився, — розвів руками Цекало.
— Як так… — здивувалась вона. — У машині «швидкої» місця не вистачило?
— Чого ви дивуєтеся? — не зрозумів Ігор. — На час мого приходу там сиділо вже восьмеро. А місць лише шість.
— А… де ж влаштувалися ще двоє?
— На ношах, — пояснив Цекало. — Павло Петрович сів схрестивши ноги по-турецьки, а Марія Максимівна поставила ноги на сходи до бокових дверцят.
— А що — ноші закороткі і для третього забракло місця?
— А чому я маю двадцять п’ять кілометрів їхати на підлозі? — не зрозумів Цекало. — Я ж не бомж!
— То по-вашому виходить, що Марія Максимівна і Павло Петрович бомжі?
— Це їхня особиста справа, — байдуже промовив Цекало. — Марія Максимівна ще при Сталіні виховувалась. Вона й на підніжці їхатиме, як накажуть. А я лікар, фахівець, і живу у європейській країні. Ви самі казали на п’ятихвилинці, що повага хворих до нас починається з нашої поваги до самих себе. Хочу ще зауважити, що якби там хтось помирав без мене, я б також на підніжці поїхав. А усі, хто бажає лікуватися — он вони, під дверима. Вже сидять. Навіщо я їхатиму на підлозі, аби тягти за вуха тих, хто не бажає?
— Ігоре Миколайовичу!!! — не витримала Полянська. — Не я придумала ці виїзди! І з вас не спускають по три шкури через дурну диспансеризацію, тому ви такий розумний!
— А я напишу вам липовий звіт про свою поїздку до Гладишів на трьох аркушах. І з вас також не спустять, — запропонував Ігор.
— Ви збираєтеся вчити мене працювати?! — розлютилась начальниця. — Ну все. Терпець мені урвався. Отже так, Ігоре Миколайовичу… вашого липового звіту я не візьму. Плановий виїзд на ФАП було зірвано з вашої вини. Від мене вимагають подавати порушників на обласну контрольно-експертну комісію. Досі я ще не подавала нікого. Усіх прикриваю. То ж ви будете перший. У вівторок на десяту ранку ви зобов’язані бути в обласному управлінні. Звичайно, я теж там буду. І можу вас запевнити — там своєї правоти ще не довів ніхто!
— Дякую за довіру, — посміхнувся Ігор.
— І цього разу швидше світ обвалиться, аніж я вас пожалію! — вигукнула вона йому услід.
Цього разу слідчий був у доброму гуморі і загадково посміхався.
— Ну що, шановні, — зрештою промовив він. — Щось та може наша служба! Поступово, неквапом, але працює!
— Не тягни, Дмитре Івановичу, розповідай, — попросив Дегтяр.
— Дочекаємося, поки чай принесуть, — розвів руками той. — Тут ще заведено чаєм пригощати?
— Вже готують, — похмуро сказав головлікар.
Наче почувши, секретарка занесла тацю з чайником та трьома чашками.
— Ну, оскільки я тут гість… — Дегтяр витяг пляшку коньяку.
— Отже ми слухаємо, — промовив Костогриз, дістаючи келишки.
— Усі злочини починаються з мотивів, — повчальним тоном промовив Валігура. — Двох, що їх мають, ми вже визначили. Вдова Замриги та Рябокінь, котрого у вас персонал чомусь Троцьким називає. Чому, до речі?
— Вічно воду мутить, — пояснив головний. — Ще цілі та завдання не визначені, а він вже інтриги сплітає.
— Ну, зрозуміло, — погодився слідчий. — Хоч у даному випадку мета банальна — створити вам неприємності, щоб вас посунули. Донька його справді у медичному на третьому курсі вчиться. Вивчає мікробіологію. Посіви у хірургії коли робили?
— Одинадцятого.
— Десятого вона мала заняття на кафедрі. Вгадайте на яку тему.
— Невже холера?! — вигукнув Дегтяр.
— Та ж звісно, не геморой, — посміхнувся Валігура. — Геморой потім у вас почався…
