— Костогриз обіцяв приїхати, — мляво промовив Ігор.
На обличчі анестезіолога з’явився здивований вираз:
— Не зрозумів… Ти хочеш, щоб він тобі в операційній допоміг? Чи потрібен індивідуальний дозвіл від головного лікаря, щоб апендицит оперувати?
— Чого пінишся? — встряг Щерба. — Ти ж розумієш особливість ситуації. Усі телефони мовчать. Ти Горгони не знаєш? Хочеш, щоб потім нам дірку у голові проїла?
— Я розумію, — обурився у свою чергу Дольний. — Але робити щось мусимо? Не ми цю ситуацію створили. То у чім справа? Власне, вам вирішувати…
За його спиною почулися важкі кроки і до ординаторської увійшов головлікар. Кілька хвилин тривало з’ясування ситуації, після чого Костогриз витяг з кишені телефон.
— Не бачу жодних проблем. Вже телефоную до обласної, за півтори години приїде хтось із хірургів по екстреній допомозі. І зробить усе як належить. Дивує інше — чому ви не зробили цього досі, а чекали на мене? Він роздратовано тис на кнопки своїми грубими пальцями.
— А ми не вас чекали, Григорію Віталійовичу, — промовив Цекало. — А батьків хворої. Хотіли поставити їх до відома. І операцію не відкладали. Акурат усе відкапало. Сестра вже готова, а Петрович пішов брати хвору до операційної.
Всі замовкли, а Щерба, що сидів поруч, штовхнув колегу у бік. Йому здалося, що непомітно, але це помітили усі.
— То ви збираєтеся зараз оперувати цю хвору? — нарешті запитав Костогриз. — Ви особисто?! У такому складі?
— А скоро вже і такого складу не буде, — спокійно зауважив Ігор. — Хижняка ви хочете виганяти, шеф на пенсії, а Лужний — людина тимчасова. Вирішить свої проблеми і поїде далі. То ж сьогоднішній склад — ще розкіш.
— Ну, про це ми поговоримо завтра, — відказав головний, знов беручись за телефон.
— Можливо, — знизав плечима Цекало. — А сьогодні я ургентний хірург за графіком, який ви підписали. Хвора підготовлена, дала згоду і потребує негайного оперативного втручання. І я за неї відповідаю.
— І якщо щось піде не так, — упевненим голосом додав Ігор, — я не зможу посилатися на вашу заборону робити операцію. Для прокурора це не буде аргументом. Тому, якщо ви впевнені в тому, що праві, забороніть мені робити операцію письмово. А потім кличте кого вважаєте за потрібне.
— Вийдіть усі! — наказав Костогриз.
Персонал миттєво звільнив ординаторську, а головлікар сів навпроти Цекала.
— Ви не будете оперувати цієї хворої, Ігоре Миколайовичу — майже по складах промовив головний.
— Чому не буду? — не зрозумів Цекало. — За всіма канонами її належить негайно оперувати.
— Тому що це донька Інни Сергіївни, і я хочу, щоб операцію було проведено на більш високому рівні.
— Дайте мені письмовий наказ, — вперся Цекало. — Поставте свій підпис, і я піду геть просто зараз. А якщо потім будуть проблеми, покажу його прокуророві. Григорію Віталійовичу, я розумію, що ви головний лікар, але це фахове питання, і воно не у вашій компетенції. Усі бачили, що ви втручаєтеся неправомірно. Я тверезий, у мене диплом і відповідна кваліфікація. Ви підписалися під моїм правом робити таку операцію — подивіться на графік чергувань на стіні. І якщо ви протидієте, то причина полягає у вашій неприязні до мене і низькій оцінці як лікаря. І усі це розуміють. Може, нічого й не станеться за оті зайвих три години, але як знати… Потім самі себе картатимете, адже формально не праві.
— А по суті?
— По суті тим паче. Врешті-решт, вирішувати повинна сама хвора. Ідіть, Григорію Віталійовичу, і повідомте їй, що я поганий лікар і повний бовдур, то ж оперуватися у мене — великий ризик. Ви ж так вважаєте? Якщо вона відмовиться, я вмиваю руки. Підете?
Замість криків та гупання по столу Костогриз сперся на нього ліктями і сховав обличчя у долоні.
— Я вже не знаю, як витримувати усі ці проблеми, — промовив глухим голосом.
У двері зазирнула санітарка з операційної, повідомляючи, що хвора вже на столі.
Увійшовши до палати, Вересюк мовчки виклав на стіл компакт-диски та пакет з гостинцями. Потім підсунув стільця й сів поруч.
— Володю, я з вами потім не розрахуюся, — ніяково промовила Ольга.
— Тобто? — не зрозумів лікар.
— Приділяєте мені надто багато уваги, — пояснила вона.
— Ну… вважайте, що вже розрахувалися, — посміхнувся він.
— Як це?
Замість пояснення Вересюк поклав перед нею газету зі статтею про цькування чиновниками районної лікарні у Нижньому Роздолі. Стаття була глибокою і аналізувала кричущі проблеми та причини жалюгідного стану медицини.
— Костогриз від вашого матеріалу у захваті. Завтра мабуть сам завітає.
— Отже, усе це, — вона кивнула на розкладені на тумбочці гостинці. — Ви робите за завданням шефа?
— Звісно. А ви що подумали? — Вересюк несподівано обійняв її за плечі.
— А перестаратися не боїтеся? Розіб’єте випадково серце бідній дівчині. Що тоді?
— Чому бідній? — не згодився лікар. — Та й серце у неї, підозрюю, сталеве. Невідомо ще, чиє швидше розіб’ється. Вам скоро на виписку, а мені — заходити до порожньої палати і страждати. Як це трапилося з вашим рятівником Щербою.
— А до чого тут Щерба? — не зрозуміла Ольга.
