Незважаючи на те, що в операційній ситуація давно вже розрядилася, напруга за її межами дедалі зростала. Костогриз нервово ходив коридором, Полянська курила крізь відчинене вікно у порожній палаті, а військком сидів з виглядом настільки розгубленим, що аж ніяк не личив військовому.
— Ну що, Вадиме Борисовичу? — кинулася вона до Лужного, який з’явився першим у дверях оперблока.
— Сказати, що усе позаду, на жаль, не можу, — зітхнув той. — Все ж таки обширний перитоніт. Але зроблено усе, що належить у таких випадках. І на даний момент стан вашої доньки цілком задовільний. А докладніше вам розповість Ігор Миколайович.
— До чого тут Ігор Миколайович? — не зрозуміла вона.
— Він оперував, — пояснив Лужний.
— Що?! — вигукнула Полянська. — Ви хочете сказати, що мою доньку оперував Цекало?
Вона обурено шукала поглядом Костогриза, який хвилин п'ятнадцять тому сповістив подружжя Полянських, що в операційній знаходиться досвідчений хірург Лужний, а отже усе під контролем.
— А що означає ваша реакція? — не зрозумів Вадим. — Усе зробив Ігор. Я прибув лише наприкінці операції. Ви подзвонили — я приїхав. Він ургентний за графіком і усе зробив як належить. У чому проблема?
Вадим також втупився поглядом у головного.
— Інно Сергіївно… — забелькотів Костогриз. — Знаєте… склалася така ситуація…
— Оленку справді оперував Цекало? І ви тут були і допустили це?
Її тон обурив головлікаря.
— Інно Сергіївно, — сказав він. — Подивіться на графік в ординаторській. Сьогодні чергує Цекало. І ви могли би передбачити, що одного дня на стіл може потрапити і ваша донька.
Сплюнувши спересердя, Костогриз покрокував до виходу.
Вона стояла, безпорадно розвівши руки, коли двері операційної знову відчинилися і Оксана вивезла каталку, на якій лежала Оленка.
— Егей, дівчино! — голосно промовив Дольний. — Розплющ очі й скажи матусі, що жива і майже здорова! Бо вона ніяк повірити не може.
Оленка розплющила очі, намагаючись посміхнутися.
Витиснута, наче лимон, подіями скаженої ночі, Полянська присіла на п’ять хвилин у кабінеті зібратися з думками. Хвороба Оленки і так вибила її з колії, та як на зло, ще й приїхала комісія з перевірки видачі листків непрацездатності. Голова комісії увійшла, ввічливо постукавши, і, всівшись навпроти, промовила.
— Інно Сергіївно, нашу роботу завершено. Усі претензії буде висловлено у довідці, яку вам пришлють поштою.
— Скажіть хоч приблизно, до чого готуватися, — попросила Полянська. — Сподіваюсь, кричущих порушень ви не знайшли?
— Чого ж, є. Ось, наприклад, лікар ваш видав листок непрацездатності у лютому. Хворий лікувався у неврологічному відділенні. Читайте, що пише ваш лікар в останньому щоденнику. Читайте! «Скарг не висловлює»! І далі описує його як здорову людину.
— А як же має бути? — остовпіла Полянська. — Хворий вилікуваний. Здоровий. Того й виписуємо до праці.
— Це ви так думаєте? — обурилася чиновниця. — Якщо він здоровий, то повинен працювати на своєму місці, а не лежати у лікарні. Ваш доктор добу тримав у лікарні здорову людину! А держава платила йому зарплату дурно, в той час, як людина мала працювати! Ви хіба не знаєте, що зараз кожну копійку рахують?
— Ніхто раніше не пред’являв претензій такого роду, — знітилася Полянська. — Лікар наш грамотно пролікував хворого, а виписав, коли той став працездатним…
— Лікував може й грамотно, а написав безграмотно, — відрубала голова комісії. — І наступного разу, коли виписуєте хворих, відмічайте у останніх щоденниках, що є скарги і описуйте ознаки хвороби, щоб не потрапляти у ситуацію, яка тепер чекає на вашого лікаря.
— А що на нього чекає? — не зрозуміла Полянська.
— Вирахують денний заробіток цього пацієнта із зарплати, що ж іще…
«Ну, вирахуйте», — подумала вона. — «Мусите ж із чогось жити»…
Голова боліла дедалі сильніше. Покопирсавшись у сумці, вона знайшла пігулку і проковтнула, запивши водою. До біса все! Головне, щоб Оленка одужала.
— Ось так іноді буває у нашому житті, — промовив головлікар, налягаючи грудьми на стіл, за яким раніше працював Гайда. — Я його розумію. Він заслуговує на прижиттєвий пам’ятник. І нехай ще сто років живе і нас на ювілеї кличе. А ми мусимо працювати. То ж прошу любити й вітати Вадима Борисовича. Найбільш досвідчений з тих, хто тут працює. Людина у нас нова, але з’явилася, як кажуть, у потрібний момент і в належному місці. Виконуйте обов’язки, а там побачимо. Удачі, колеги.
Двері ординаторської зачинилися за Костогризом.
— Гаразд, давайте працювати, — ніяково промовив Лужний. — Я, відверто кажучи, не розраховував. Але разом, гадаю, упораємось. Ігоре Миколайовичу, Полянську з реанімації переводять — іди займайся. Зараз це в нас пацієнтка номер один.
— Що ви, Вадиме Борисовичу, Інна Сергіївна з’їсть вас за таке рішення, — знизав плечима Цекало.
— Це що — перше порушення субординації? — спитав Вадим.
— Просто порада, Вадиме Борисовичу, — встряг Хижняк. — Побачите, Горгона за п’ять хвилин прилетить і їстиме вас поїдом.
— Гаразд, сам займуся, — погодився Вадим.
Молоді хірурги вийшли, і Лужний залишився удвох зі Щербою.
