— У нього буквально перед вашим приїздом така ситуація була. Поїхала — навіть не попрощавшись. Він тепер до цієї палати заходити боїться.
— Я це зауважила, — погодилася вона. — Тільки гадала, це до мене в нього така неласка.
Ольга скрутилася калачиком і притислася головою до його грудей. Він розгубився і тільки ніяково поглядав на двері, аби хтось раптово не зайшов до палати.
Робота в операційній ішла повним ходом.
— Чорти б забрали, — обурювався Щерба. — Я ще можу зрозуміти, коли неграмотна бабця з села тиждень з апендицитом ходить… Але студентка медичного університету!
— Та ще й донька такої мами! — підтримав Дольний.
— Серветку дайте, — попросив Ігор. — І підйомник. От же ж… Гною повно, та ще й апендикс, наче навмисно, під печінку сховався.
Найважче велося Щербі. Він вже змучилися тримати ранорозширювачі, адже Цекало вперто намагався робити операцію через невеличкий розріз, аби шов на тілі дівчини потім міг легко заховатися під трусики.
— Ігоре, розширятися треба, повір мені. Не відмиєш ти живота якісно, навіть якщо зумієш видалити апендикс.
— Світло поправте, — замість відповіді наказав Цекало. — Є верхівка. Під самою печінкою. Давайте довгі затискачі. Але надійні, бо як злетить — буде кровотеча… Навіщо їй рубець на півживота? Зовсім молода дівчина. Гайда б теж так робив, я впевнений в цьому.
— Ну-ну… — не вгавав Андрій. — Гайда зуби з’їв за шістдесят років на тому. А ти зроби як надійніше, і себе побережи. Вона сама винна, що стільки сиділа. Я б — розрізав.
— На литці розріжете, Андрію Івановичу, — відповів Ігор, намагаючись дістатися довгим інструментом під печінку. — Якщо вона ногу зламає. Там для жінки також місце делікатне. От тоді й розгуляєтеся… А тут я… Та тягніть нормально! Нічого ж не бачу!
— Що там, які перспективи? — зі свого місця спитав Дольний.
— Відомо які — видалити апендикс, — намагався бути дотепним Ігор. — Ще один затискач, такий самий. Ще зусилля, Андрію Івановичу…
— А що там у тебе, Ігорчику, з Полянською, до речі? Ти б розповів — різне кажуть! — спитав анестезіолог.
— Ану-ану? — пожвавилась Оксана. — Розкажіть, Ігоре Миколайовичу.
— Відомо що — велике кохання, — похмуро відповів Цекало. Він віддав санітарці чорний апендикс на затискачі. — Глядіть, не викиньте.
— То це таки правда? — допитувався Дольний. — Ви післязавтра з нею на КЕК їдете?!
— Ні, — не міняючи інтонацій, відповів Ігор. — Брешуть. До ресторану. А потім у готель. Ще тільки не вирішили в який.
— Зараз вийдемо, спитаємо в головного, — запропонував Щерба. — Він сам далі оперувати збирається?
— Ні, на медичну реформу розраховує, — прокректав Ігор, перевіряючи надійність затискачів. — Добіжить реформа кінця, скажуть закривати шпиталь, а він — «будь-ласка, у мене і так вже нікого не лишилося, тільки скарби у підвалах. Дивіться, який я молодець»! Так, в’яжемося. Ще зусилля, Андрію Івановичу.
— А може вона до тебе нерівно дихає? — ніяк не міг заспокоїтися Дольний.
— Тихо, колеги… — попросив Ігор. — Дайте лігатуру поставити.
Це був найважливіший момент усієї операції. Належало перев’язати судину у незручному місці, діставшись туди крізь маленький розріз. У такій ситуації хірург сам узяв на себе відповідальність відступити від правил задля ефекту, який для людини сторонньої виглядав більш ніж сумнівним. Раптово, з коротким металевим клацанням, бранша затискача обломилася, і з рани добряче потекло.
Кровотеча була сильною, а місце її локалізації, враховуючи доступ, надзвичайно незручним.
— Серветки лапаротомні, швидко! — вигукнув Ігор. — Ще! Та тягни ж нормально, Андрію Івановичу!
— Та я зараз взагалі її всю підніму!
— Тихо. Дисектор. Затискач! Ще серветку!
— Збільшуй розріз, не клей дурня! — злився Щерба.
Монотонно гудів електровідсмоктувач. Серветки були чисті. Кровотечу зупинено.
Двері відчинилися і з’явився Лужний.
— Що тут? Я потрібен? Полянська дивом мене видзвонила — далеко був. Яка ситуація?
— Приєднуйтесь до нас, — важко зітхнув Цекало. — З гіршого начебто вийшли, але тут ще мити й мити. Затискач китайський зламався. Думав, загнуся тут разом з нею. Анатолію Петровичу, як у вас? Тиск?
— Усе стабільно, закінчуйте швидше.
— Ну тепер, Ігоре Миколайовичу, Горгона точно має вас до ресторану вести замість КЕКу! — весело зауважила Оксана.
Операція йшла до завершення, тим-то настрій у всіх був піднесений. Ігор лише тепер починав розуміти, з якої халепи зумів вискочити. Раптово відчув втому і навіть тремор у руках.
Вадим, вже вдягнений у стерильне, став до столу, зазираючи до рани.
— Ну, ти молодець, — промовив він. — Заради кого так старався — мами чи доці?
— Заради себе, — похмуро промовив Ігор, відчуваючи, як посилюється стан дискомфорту. — Вадиме Борисовичу, прошу, перевірте живіт свіжим досвідченим оком. Може де що лишилося. Гною повно було. Та й зашиєте ви краще. Чув, що ви якийсь секретний косметичний шов знаєте, то вже покажіть нам, не жміться.
Махнувши рукою, Вадим став на місце оперуючого.
