— Мені ж цей репортаж замовили… — зізналася Ольга. — Тільки я не хочу, щоб хтось із ваших знав.
— Не хвилюйся, — він взяв її за руку. — Розповідай.
— Мене розшукали після скандалу в обласній лікарні. Там була неприємна історія — постраждав хлопець. А батьки зчинили галас, почали писати в усі можливі інстанції. Я взяла їхній бік. Так сталося, що і сама буквально перед тими подіями постраждала від неналежного ставлення в одній лікарні, коли захворіла мама. Була заведена до краю.
— Негативні явища є у будь-якій галузі і у будь-якому закладі, але не можна стригти всіх під одну гребінку.
— Розумію, — погодилася Ольга. — А тоді склалося саме так. Не знаю, що там у них насправді відбулося, що спричинило втрату хлопцем ноги. Але крайньою лишилася я. Тим, хто займався його лікуванням, вдалося довести свою правоту, а моє негативне ставлення до лікарів лише посилилось. От тоді й з’явилися ті двоє.
— Хто такі?
— Засновники однієї з антикорупційних громадських організацій, що ростуть тепер наче гриби після дощу. Юристи за освітою. І документи відповідні мали. Заявили, що читали мої матеріали, поділяють мої погляди, і запропонували цю роботу. Завдаток дали.
— А що саме хотіли? — допитувався Вересюк.
— Серію нищівних репортажів про неподобства різного роду, які відбуваються у вас в лікарні.
— І ти погодилася?
— А що? — зірвалася Ольга. — Це нормально, по-твоєму, коли задля пацієнта пальцем не ворухнуть, поки той не заплатить, незалежно має чим платити чи ні?
— Ну, наскільки мені відомо, у тебе ніхто нічого не вимагав. Ти перша почала провокувати. Ти взяла гроші за те, щоб підставити людей, які своєю працею збиралися тобі допомогти. То хто гірший?
— Схоже, це вже не психоаналіз, — зауважила Ольга. — Швидше, промивання мізків.
— Пробач, — знітився Вересюк. — Захопився. Улюблена, знаєш, тема. Але що ж було далі?
— А далі, побачивши мою машину, вони увійшли до кафе, де я сиділа, і потрапили, що називається, під гарячу руку. Вже у розмові я зрозуміла, що провадять ці двоє якусь цілеспрямовану політику, і мета їхня — усунути вашого головного лікаря. Побачила, що лізу у геть зовсім брудні справи. Одне слово, пообіцяла повернути аванс і відмовилася від подальшої співпраці.
— А потім?
— Їм це дуже не сподобалося. Почали хамити і погрожувати. Я пішла нібито до туалету, навіть сумочку на столі залишила. Вони цей трюк розкусили і влаштували перегони. Куди моєму «шевроле» проти їхнього джипа? Темно було. Нерви, коньяк. От і злетіла з дороги на повороті й перекинулася. Далі ти знаєш.
— А яка в них машина? — обличчя лікаря тепер було зосередженим, він ловив кожне слово журналістки.
— Позашляховик здоровезний. «Міцубіші — паджеро». Навіть номер запам’ятала.
— І ти нікуди не заявила?
— Кому я що розповім? — скипіла Ольга. — Що порушила журналістську етику і купилася на брудну пропозицію? Більше нічого не хочу, аби тільки відчепилися. Вони також подібного розвитку подій не очікували, мабуть злякалися, подумавши, що я загинула. Того й пропали.
— Цікаві справи, — промовив замислено Вересюк. — А як вони виглядають? Опиши.
— А що описувати? Фотки маю на камері. І їхні, і джипа. Я ж журналістка.
— Скинеш мені?
— Можу. А навіщо? Хочу, щоб усе це припинилося. Я навіть слідчому вашому слова не сказала. Не дурний дядько. Але мені самій цікаво — як їм вдалося на мене наскочити? Що вони тут робили? Не слідкували за мною — точно. Я завжди уважна й обачна. Щось їх пов’язує з вашим містечком. Ти мене не підставиш?
— Обіцяю. Даю слово, — дивлячись їй в очі, запевнив Вересюк. — Багато всього останнім часом навколо нашого шпиталю крутиться. Хто нас іще захистить, як не ми самі?
Ольга лише мовчки похитала головою.
Стояла тиха місячна ніч. Навколо альтанки було напрочуд тихо, тільки з поля долинало сюрчання цвіркунів. Вони сиділи навпроти одне одного, усвідомлюючи наростаючу взаємну симпатію, проте сейрозність обговорюваних проблем не налаштовувала на романтичний лад.
Увійшовши до палати, Ігор присів на край Оленчиного ліжка.
— Ну, привіт. Як справи?
— Дякую, можна терпіти, — зітхнула вона. — Болить, звичайно, але вже не так, як до операції.
— Це ж треба було стільки чекати.
— Хоч ви не сваріть, Ігоре Миколайовичу, — попросила вона. — Сил вже немає вислуховувати. Якщо вже ви мене взялися регулярно рятувати, то пожалійте.
— Ви так запам’ятали той випадок з вікном? — здивувався Ігор.
— Не лише. Ви й учора мене врятували. Кажуть, головний лікар забороняв оперувати, а ви зробили по-своєму.
— От мене завжди цікавило, — розсердився Цекало, — хто виносить чутки з операційної? Ще й роздувають до слонячих розмірів. Це санітарки тобі нашепотіли?
— Ніяки не санітарки, — закопилила губу Оленка. — Лікар Дольний, той що наркоз давав. Усе розповів. Я також майбутній лікар і цього в інституті не навчать. Скажете — не правда? Ой-й…
— Так, лежи, не смикайся, — наказав Ігор. — І дивися мені, не наїжся якихось апельсинів або цукерок.
— Не бійтеся. Що я дурненька, чи що? — обурилася вона.
— А що — розумна? Три дні… — почав Ігор. — Гаразд, вибач. Нанервувався я з тобою. Не буду. Одужуй.
