— То ось, дорогенька, — промовив той. — Тепер каналу нашого більше не-ма-є. Завдяки твоїм хлопцям. Везли вони швидше за все наркоту, а може ще щось. Думали, що найрозумніші. А на нас через це наїхали дуже серйозні люди. І дебілів цих, коли знайдуть — їм також мало не буде. А якщо твоє ім’я спливе і шукатимуть їх через тебе — то й на твою долю вистачить.

— Та ж я… не знаю де вони! — Жанна взялася за голову.

— Сама це й казатимеш. Тільки хрін тобі повірять. А якщо їх навіть без тебе знайдуть — то тоді вже вони тебе здаватимуть.

— О, матінко рідна… — прошепотіла вона. — Що ж робити? Звідки я могла знати?! Борю, Борюсику, допоможи сховатися!

— Здуріла?! — визвірився той. — Де ж я сховаю? Подякуй, що взагалі поставив тебе до відома. Давай, красуне, залягай на дно і ні мур-мур. Поки усе не скінчиться. Зловлять когось із вас — і мені буде непереливки. Все. Розбігаймося. Бувай.

Стиснувши сумочку, вона взялася було за ручку дверцят, але злякано скрикнула і затулила рота рукою.

— Що ще? — вилаявся чоловік. — З тобою інфаркт можна зловити!

— О Господи… телефон… — промовила вона.

— Який телефон?

— Мій! Старий мій телефон, — скоромовкою заговорила Жанна, — Там усе. Їхні, мої дані, номера, адреси… І ще багато чого. О, б-блін…

— І де він? — вирячився на неї водій.

— У лікарні. Там, де я лежала. Була одна історія. Довелося сховати. Потім вони мене забрали, а телефон там і залишився.

— Ну, подруго, — похитав головою напарник. — Ти не можеш не вляпатися. Міри не знаєш! Усе б загарбала. Це серйозно. Телефон новий? На фірмі купований?

— Так, — ледве чутно відповіла вона.

— І я там є…

Відповіді не було.

— Знаєш, що станеться, як «труба» твоя до когось потрапить? Через оператора вони знайдуть цього «щасливця» і про все дізнаються. Хріново.

— І що робити? — насилу вимовила вона.

— А можливий ще гірший варіант, — продовжував накручувати той. — Київські хлопці знають, що ти телефон загубила? Тоді зовсім жопа.

— Тобто… — затремтіла вона.

— Ну, якщо не повні лохи, то тобі їх ще більше слід боятися.

— О Боже… — плакала вона. — Борю, що робити? Поможи мені!

— Падати на дно, терміново, — повторив він. — А до цього забрати телефон. Інакше це висітиме над тобою ціле життя. Є реальні шляхи це зробити?

— Гадаю, так… — чужим голосом відповіла Жанна.

Незграбна постать у халаті та операційній піжамі постала в її уяві. А ще розуміння, що ця дивакувата і щира людина зробить для неї все.

<p>Розділ VII</p>

Роздовбаний ЗіС заїхав у перекошені монастирські ворота. Троє ченців, що прибирали подвір’я, покинули працювати. Вийшов помічник настоятеля. Капітан Беспалов з петлицями НКВС зіскочив з підніжки й підійшов до них, поправляючи кобуру. Озброєні гвинтівками солдати стрибали з кузова.

— Так, гражданє монахі, — почав чекіст, — вот і прішло врємя новую жизнь начінать! Кличте ігумна чи хто він там. Я ж казав, а ви не вірили. Что скажеш, прєподобний?

— На все воля Божа, — смиренно відповів чернець.

Двоє пішли за ігумном.

— Да? Все можливо… — капітан був явно у гуморі. — Але воля Божа — це щось невизначене. А от в мене у кишені наказ товариша Карачаєва про розформування вашого монастиря та організації у його приміщеннях районної лікарні. Понял?

— І на цей папір також воля Божа, — відповів той, опускаючи очі.

— Дурак ти, братєц! — засміявся Беспалов. — Ти хоч знаєш, що усім вам світить? На Сибір поїдете! Там і будеш проповідувати.

— І на це Його воля, — відповів помічник ігумна. — Напевно, заслужили ми ці випробування.

— Ладно, кінчай філософію, — скомандував капітан. — Увесь особовий склад монастиря до вантажівки! На все-про все десять хвилин! Де ваш отець Пьотр?

Двоє ченців, що ходили по ігумна, підійшли, схиляючи голови.

— Брате Іларіоне, — тихо промовив перший. — Преподобного отця Петра немає у монастирі.

— Не понял! Живо знайти! — загорлав чекіст.

— Преподобного отця немає ніде, — повторив інший.

— Що ти несеш, скотино? — замахнувся наганом капітан. — Та я вас зараз до стінки! Без суда і слідства! Знайти! Усі закапелки перевірити! Швидко!

Солдати кинулися виконувати наказ. До Беспалова підійшов лейтенант:

— Чорти б забрали цю богодільню! — вилаявся Беспалов. — Ти знаєш, що нам світить, якщо цей святий угідник накивав?

— Куди ж йому накивати, трш-капітан? — здивувався той. — Монастир наче на долоні. Ніхто не виходив!

— А ви не проспали часом? — загрозливо запитав чекіст.

— Нікак нєт! Сам слідкував! Гарантую! Там він. Десь у підземеллі ховається. А може потаємний хід є?

— Був би хід — давно б усі тю-тю, — не згодився Беспалов. — Ніякий не хід. Є все-таки потаємна келія. У ній заховався. Кажуть, секрет там якийсь. Так просто не знайдеш.

— Звідки ви знаєте, трш-капітан? — здивувався лейтенант.

— Звідти… Приказчика Потоцького я допитував. Особисто. Доводилося йому чути розмову князя свого з архітектором. Чорти б їх розпротуди… Архітектор втік, тепер ще оцей…

Прибіг захеканий солдат:

— Трш-капітан, усе обшукали. Ніде немає.

Перейти на страницу:

Все книги серии Морок

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже