Безперечно, вона там побувала вже після повернення, і персонал зауважив, що відбулося з постійною клієнткою. От тільки чи схоче допомогти хтось із обслуги? Велике питання. Може її там добре знають і навіть не зважаючи на допомогу Михайла, котрий когось із них лікував, лише розводитимуть руками. А сидіти самому і чекати жінку, що накульгує і ховає під косметикою рубець на обличчі, може бути безрезультатним марнуванням часу. Тим паче, що Жанна могла бачити Вадима на фотках і запам’ятати, адже документи на виїзд, швидше за все, побували в її руках.
Жіночий крик у коридорі перервав його роздуми. Він вискочив за двері. Кричала Женя. Обидві руки її, що затуляли рота, трусилися, обличчя було бліде, у розширених очах застиг жах. Її намагалися заспокоїти дівчата чергової зміни. Позаду вже чулися важкі кроки Щерби.
— Що сталося? Женю, що трапилося? — смикав її за рукав халата Вадим.
Та вона лише трусилася у нестямі.
— Женю, заспокойся і скажи нормально, у чім річ?
— Там… там…. — здавалося, її замкнуло на цьому слові. — Там…
— Що «там»?
— Там… він… я бачила…
— Кого ти бачила, Женю? — не витримав Щерба.
— Він… Фабіровський…
— Тьху… — сплюнув Андрій. — Казав я, що вона ненормальна, а шеф не вірив.
— Женю, кого ти бачила? — не звернувши уваги на роздратування колеги, продовжував розпитувати Вадим. — Спокійно сядь і розкажи. Дайте їй води!
Женю завели до сестринської і лише тут вона трохи заспокоїлась. Дівчата тримали її за руки, а вона розповідала раз по раз затинаючись.
— Як страшно… Я думала, що баба Жанна дурна, а він…
Медсестра істерично заплакала.
— Хто — він, Женю? — перепитав Лужний.
— Та ж кажу хто! — вигукнула вона. — Я тепер працювати не зможу-у-у…
— Візьми себе в руки, — попросив Лужний і поясни спокійно та без істерики.
— Що пояснювати? — голосила медсестра. — Це він. От як вас бачила! Стою і чую, за рогом хтось є. Там, внизу коло їдальні… Я пішла подивитися, а він від мене — і пішов-пішов… та у їдальні сховався.
— Добре, що від тебе, — загиготів Щерба. — От якби він до тебе посунув…
Від цього зауваження Женя заридала ще дужче.
— Послухай, демонструй свою дотепність десь в іншому місці, — розізлився Вадим. — Не бачиш — зле людині! Женю, а тобі це не здалося?
— Ні, я що — дурна? Що я — Фабіровського не знала? Точно такий, як баба Жанна розповідала! У синій куртці та зимовій шапці… Не дивіться на мене так!
— Кажеш, в їдальню… А ну пішли!
Утрьох з Хижняком і Щербою вони рушили в закуток, двічі повернувши коридорами. Хворі повиходили з палат і пошепки перемовлялися, спостерігаючи дармову забаву. Це відгалуження коридорів було сліпим і закінчувалося двома глухими кутами — один у їдальні, інший у прасувальні. Вийти з відділення, окрім як крізь вікно, у живої людини можливості не було. Що ж до привидів…
— Ніхто нікого не бачив? — питав дорогою Вадим.
Хворі лише розводили руками. Їдальня виявилася порожньою. У посудомиєчній Штунда збирав до відра недоїдки і при вигляді поважної делегації здивовано вирячився на них. Привели й Женю. Дівчата тримали її попід руки, наглядно демонструючи, що ніде нікого немає. Дорогою повідчиняли двері усіх приміщень. Заглядали у кожний закуток.
— Бачиш, Женю, немає куди втекти, — дохідливо пояснював Лужний. — Тож ти не розводься, що не зможеш працювати. Ніде нікого немає.
— Але він був! — наполягала вона.
— Женю, може ти з кимось із хворих поплутала? — засумнівався Вадим. — Думала про те, що баба Жанна місяць тому наплела, воно в голові у тебе трималося, от і здалося. Або зі Штундою. Він собі йшов до кухні, а тобі здалося.
Усі засміялися, не зважаючи на трагізм ситуації.
— Зі Штундою Фабіровського поплутати найважче, — в’їдливо зауважив Щерба.
— Він дуже маленького зросту був, — схлипуючи, пояснила Женя. — Дуже. А Штунда аж до стелі. У ньому по довжині двоє Фабіровських поміститься…
— Тоді це був хтось із пацієнтів, — упевнено промовив Лужний. — Зараз розберемося. З’ясуємо, кого не було в палаті. У кого який одяг є при собі. Це вже не жарти, коли медсестри від переляку мову втрачають. І комусь буде непереливки, це я обіцяю.
Червоний «опель» під’їхав до бордюра і пасажирські дверцята відчинилися перед самим носом Цекала.
— Сідайте, Ігоре Миколайовичу!
— Здається, нам вже час туди, нагору, — не зрозумів Цекало. — Спізнюємося.
— Сідайте, будь-ласка, — повторила Полянська.
Ігор зачинив дверцята і запитально подивився на неї.
— Скажіть, Ігоре Миколайовичу, — не приховуючи хвилювання, промовила вона. — Що ви мені хочете довести?
— Нічого, — він дивився спокійно. — Ви мені сказали, я приїхав.
— Ігоре Миколайовичу, — голос Полянської почав дзвеніти. — У зв’язку з останніми подіями ви могли б самі здогадатися! Де ж ваша шляхетність поділася, якою ви так хизувалися?
— Інно Сергіївно, — вперто вів своєї Цекало. — Ви забули, що зобов’язали мене приїхати сюди? Ви забули, як поклялися, що я не дійду до цього КЕКу лиш у випадку, якщо світ завалиться? Як бачите, світ не завалився, тому я тут. Що знову не так?
— Ігоре Миколайовичу, коли ви станете старшим, то зрозумієте, що загроза життю вашої дитини — це більше, аніж обвал світу!
