— То мені радіти, що ваша донька могла померти від перитоніту?! Адже тільки це врятувало мене від вашого гніву! Якби не це, Костогриз вже завтра дав би мені копняка. І лише ваша особиста біда допомогла мені цього уникнути. Хіба це справедливо?
— Ні, це несправедливо, — тихо та сумно промовила Полянська. — У житті, на жаль, взагалі усе несправедливо. Майже все. Ви ще надто молоді, щоб це розуміти. Колись зрозумієте.
— Гадаю, ви докладете до цього максимум зусиль, — жорстко промовив Ігор. — До речі, нагадувати чоловікові про брак віку не менш безтактно, аніж жінці про його надлишок. Пам’ятаєте, як вам не сподобалося?
— Справді? — здивувалася вона. — Якось не думала про це.
— А каміння, що летить у власний город, завжди більше, аніж кинуте у чужий. До того ж, який з мене чоловік? Так, дрібний неохайний доктор.
— Пробачте, ви могли б почекати дві хвилини? — несподівано запитала Полянська.
— Звичайно, можу й більше.
Вона вийшла, відвернулася й скурила цигарку, а потім сіла на місце.
— Ігоре Миколайовичу, ми тут з вами вже достатньо наговорили одне одному різного. Давайте, може, зупинимося?
— Проїдемо, тобто… — уточнив Цекало.
— Ні, чому ж… Є питання, які не можна проїхати, згодна. Але бувають і життєві ситуації, коли з’ясувати істину неможливо, хоч убийся. То що, краще вбитися?! Можливо, у вас багато енергії і ви ще довго пертимете напролом, не шкодуючи ні себе, ні інших лише на тій підставі, що є сили та відчуття власної правоти. А у мене вже немає цих сил! Я це кожного дня відчуваю, коли чиновники своїми ідіотськими інструкціями докучають, коли хворий помирає, коли донька не слухає! Коли чоловік додому на чотирьох приповзає! Давайте, добийте мене лише тому, що усе потрібно доводити до кінця! От просто зараз зробіть це!
Вона опустила голову на кермо, плечі її здригалися. Жахливе відчуття безвиході оволоділо Ігорем. Він не знав, за що схопитися і куди дивитися. Те, що відбувалося зараз перед ним, спричинив він сам, доклавши до цього чимало зусиль. Куди тепер подітися?
Навіть якщо вискочити з машини і втекти, воно не зникне. Навіть, якщо настане кінець світу, ця картина завжди стоятиме перед очима — жінка, доведена до краю. Та, що завжди здавалася найвродливішою, найсильнішою, найрозумнішою. Та, до якої — мов до неба. З відчаю хотілося стиснути кулаки і вдарити у передню панель. Та замість цього його рука торкнулася її голови і незграбно погладила волосся.
Вона подивилася здивовано і нічого не сказала. І тоді іншою рукою він витер її сльози, а потім обома руками прихилив до себе.
— Не плачте, будь-ласка, — насилу спромігся вимовити Ігор. — У житті більше вам слова поперек не скажу — хоч ноги об мене витріть. Тільки більше не плачте.
Мобільний на столі задзвонив, коли на плиті шкварчало, а усі думки після напруженого дня крутилися довкола вечері.
— Слухаю! Доброго дня!
— І тобі привіт! — голос закарпатського колеги був веселий і бадьорий. — Вдалося дізнатися оперативніше, аніж навіть сам думав!
— Міша? — здивувався Вадим. — А що це за номер?
— Одного нашого травматолога, якого я знайшов. Ось, поговори з ним. Іван Михайлович.
Голос незнайомого лікаря виявився привітним:
— Вадиме Борисовичу, доброго вечора!
— Доброго, — хвилюючись відповів Вадим.
— Михайло казав, що ви пацієнтку шукаєте. Чи то пак, апарат. Три дні тому в мене була. Пішла сама, своїми ногами. Апарат на столі, складений. Можете забрати.
— Чекайте, а пацієнтка — хто? — замлоїло усередині.
— Я тут згадував — Воронова Ірина. Не пам’ятаю по батькові. А може й не питав. Я ж не фіксував цього ніде. Вона не наша, казала — з Москви приїхала. Російською розмовляла. Тут, казала, тимчасово. А звернулася у зв’язку з болями. Апарат ваш вона перетримала, запалення навколо шпиць почалося. Ну, я зняв. Знімок зробив — перелом зрісся. Зміщення немає — прийміть компліменти.
— Гадаю, я їх декому передам, — пробурмотів Лужний, швидше сам до себе. — Кажете, Ірина… А яка з себе?
— Гарна, темне волосся, невеличка така, мовби вирізьблена…
— А травми є на обличчі?
— Ви знаєте, сліди збереглися. Зашито косметично, але ще видно. Ліва щока. Казала — просто впала. Я вже потім зрозумів — щось не те.
— Говорити вона вміє, — зауважив Лужний. — А ще щось можете згадати, Іване Михайловичу?
— Що ж іще… — замислився той. — Просто детектив якийсь… Ребра просила глянути — я ще кулончик помітив такий у вигляді черепахи. Пожартував — що це за, мовляв, знак Зодіаку такий. А вона — ні, це нагадування, що тихше їдеш — далі будеш, бо казала, що швидкість полюбляє. Взагалі-то номер мій попросила — раптом що не так. Я дав.
— Краще б навпаки, — пошкодував Вадим.
— Ну, молодий чоловіче, — засміявся закарпатець. — Я вже не у тім віці, щоб у таких панянок телефони випрошувати.
— А повторно не має прийти? — з надією запитав Лужний.
— Навряд чи. Усе ж добре.
— Іване Михайловичу, — вчепився до нього Вадим. — Дуже вас прошу, якщо раптом подзвонить, призначте прийом. Під будь-яким приводом. Налякайте, що гангрена може початися — усе що завгодно. Мені потрібно її побачити. Це дуже важливо.
