— Звичайно, — пообіцяв той. — А знаєте що я щойно згадав? Телефонували їй якраз під час процедури. Я вже закінчив шпиці витягати. Їй говорити було незручно і вона просила зателефонувати пізніше. А там щось термінове було. Вона послухала, а потім каже — давай завтра у «Ясенях». Ресторан у нас такий. А той, з ким вона говорила — не хотів туди. Принаймні, я так зрозумів. То вона й каже — мовляв, де знайдеш мене, там і поговорим. Розмова, вочевидь, не телефонна була.
Він уявив, якби його дзвінок до друга відбувся тижнем раніше. І тоді травматолог, з яким щойно відбулася розмова, прийнявши пацієнтку, одразу б зателефонував Михайлові. А зняття апарату призначив на завтра… Не пощастило. Пташка знову випурхнула.
Вони йшли неквапом уздовж безлюдної алеї. Сутеніло. Десь збоку гула та блимала фарами вулиця. А тут нікого. Відцвітали дерева і земля під ногами була встелена білими прив’ялими квіточками. Після розжарених асфальтових вулиць особливо гостро відчувався цей вечірній запах.
— Ось і сходили на каву нарешті, — промовила Полянська. — Дякую вам. Гарне місце. Давно так не відпочивала.
— Ну, кави якраз і не вийшло, — посміхнувся Ігор. — Хто ж знав, що апарат їхній зламається.
— Нічого, — махнула рукою вона. — Завтра на роботі доп’ємо. Прийдете? Два дні канапки роблю, та не знаю, як вас запросити. Незручно. Два дні настроювалася.
— А я два дні на КЕК збирався, — зауважив Цекало. — І не підозрював, що у вас для мене канапки наготовлені. Буває.
— Ну, не тільки канапки. І цукерки. І навіть коньяк.
— Ого…
— Давайте ще трішки погуляємо, — запропонувала Полянська. — Ви маєте час? Завтра знов у цей гармидер…
— Чоловік не насварить? — обережно запитав її супутник.
— А він що, є у мене? Є військком, у якого призови, перевірки, збори та нескінченні пиятики. То ж не переймайтеся.
— Канапки хоч із чим були? — несподівано запитав Цекало.
— Останні з ікрою.
— О-о…
— Шкода було викидати — у холодильник поклала. До завтра нічого з ними не станеться. Прийдете? Десь близько четвертої.
— Завтра… — задумливо повторив Ігор. — Завтра, як ви кажете, знов рутина. Казка, оця, що зараз, скінчиться. Може й думки та бажання ваші будуть інакшими.
— Ні, ви мене не знаєте, — заперечила Полянська. — Я от вас також не знала. Того мало й не наробила дурниць.
— А кави ми все-таки вип’ємо! — несподівано вигукнув Ігор. — Чого до завтра тягти?
Вона провела довгим поглядом постать, яка швидко віддалялася у напрямку ятки, що світилася рекламою, дістала цигарку й закурила. Залишитися на кілька хвилин на самоті було не зайве — надто багато думок крутилося у голові.
Кроки, що чулися поза спиною, раптово стихли. Вона рвучко озирнулася.
— Пані, хіба можна самій гуляти? Добрий вечір!
— Тут хуліганів неміряно! У такий час, — підтримав інший. — Давайте ми вас проведемо.
Вони тримали у руках відкорковані пляшки з пивом.
— Хлопці, йдіть будь-ласка. Не бачите, що мені не до вас?
— То давайте до нас! — вигукнув перший. — Ми налаштовані познайомитися.
— І вас давайте налаштуємо. Посидимо десь, покуримо разом. Ні, не подумайте, що ми якісь… Просто бачимо — пані стоїть самотня.
Саме тієї миті, коли один з них намагався галантно взяти її за талію, повернувся Ігор з двома пластянками кави.
— Це моя пані.
— Ти хто такий, мудило?
— Тут нічого твого взагалі немає!
Обоє кинулись на нього. Не довго думаючи, Ігор хлюпнув кавою просто в обличчя того, хто здавався кремезнішим, а другого що було сили вдарив у щелепу. Ляснуло добряче, і поки один гарчав, а другий борсався у траві, намагаючись підвестися, Ігор схопив жінку за руку і потяг у напрямку людей та машин. Лише у провулку біля супермаркета нарешті віддихались. Вони стояли, дивлячись одне на одного.
— На славу погуляли, — промовила вона.
— Кава укотре не вдалася. От не щастить… — зітхнув Ігор.
— Таки не судилося нам сьогодні випити кави, — погодилась Полянська. — Доведеться завтра.
— Ні, — заперечив Ігор. — По дорозі на виїзді з міста є точка для далекобійників. Там зварять.
— Ще нам далекобійників бракувало! — злякалася вона. — А з тим нічого не буде? Кава, напевно, гарячою була?
— А не треба до чужого руки простягати, — жорстко промовив Ігор. — Це моя пані.
Вона не встигла отямитися, як опинилася в обіймах свого захисника.
— Ігоре… Миколайовичу… Ігоре… Що ви робите…
— Це моя пані, — упевнено повторив він, перериваючи поцілунком потік непотрібних слів.
У цей самий час на темній вулиці зовсім іншого міста до бровки під’їхав легковик. Водій зупинився, вимкнув двигун і посигналив фарами. Струнка, невисока на зріст жінка виринула з темряви і, накульгуючи, рушила до іномарки.
— Нічого не розумію, — знервовано промовила вона, коли зачинилися дверцята. — Це що за приколи? По-людськи не можна?
— По людськи, лялечко, треба було одразу. А тепер так. Слухай мене уважно. Ці твої хлопці київські зробили підставу, і усе накрилося в один момент.
— Яку ще підставу?!
— А що вони везли, ти знаєш? — запитав власник автівки.
— Звідки мені знати, — відхрещувалася вона. — Просили канал — я домовилась. Звідки мені знати, що їм заманеться везти?
