— Не поспішай, — замислився Андрій. — Гадаю, то були не вони. Жінка, яка телефонувала, хотіла вивідати щось про тебе, вона не знала, що мені нічого не відомо. Розумієш?
— Хто ж це міг бути? — здивувалася Жанна.
— Я здогадуюся, — вів далі Андрій. — Він також тебе шукає. І має багато претензій.
— Хто це? — підхопилася вона.
— Один наш лікар. Дізнався, що ти в нас лікувалась, і приїхав навмисне тебе розшукати. Звати його Вадим Лужний.
— Лужний… — повторила вона. — Не знаю такого. Ніколи не зустрічалася. Навіщо я йому?
— Він каже, що збирався виїздити до Штатів, і ти…
Щерба не доказав.
— Вадим! Ось воно як! Валін знайомий… Колишній її колега по роботі. Його що, — завернули?
— Так, — відповів Щерба. — Він розповів мені, коли довідався, що від мене до тебе може тягтися слід. Вважає, що може вийти на тих хлопців лише через тебе. Розумієш, він продав усе — машину, квартиру. Галочко, може усе можна якось поправити? Подумай. Це дуже розумна й наполеглива людина. Він не зупиниться.
— Що поправити? — вигукнула Жанна. — По-перше, у мене нічого немає. І якщо б навіть я схотіла повернути йому з власних заощаджень, то не зможу зараз до них дістатися. Якщо мій телефон справді у нього, гіршого бути не може. Ти кажеш, з нього телефонували, то ж він тримає його увімкненим. Рано чи пізно його розшукають через мобільну мережу. Це їм раз плюнути. І коли його схоплять, він назве насамперед тебе, адже упевнений, що тобі про мене щось відомо.
— Він навіть знає тепер, у якому місті ти живеш, до якого бару ходиш і хто знімав тобі мій апарат.
— Тепер якщо навіть я поїду просто зараз, то цим вже тебе не врятую, — зітхнула вона.
— Не кажи так! — попросив Андрій. — Це я маю тебе врятувати.
— Ти просто не уявляєш, на що вони здатні, — розпачливо похитала головою Жанна. — Андрію, цей телефон треба будь-що знайти і знищити. Назавжди. Тепер це для тебе питання і власної безпеки також.
Коридором хірургічного відділення везли каталку з хворим, якого переводили з реанімації. Поруч ішов цілий ескорт супроводжуючих. Валігура лежав із заплющеними очима і час від часу ворушив губами. Назустріч йшов Хижняк.
— Анатолію Петровичу, тут казали… Що — інфаркт?
— А я чув, розповідали, ти скарби хрестоносців уночі викопав, а з-за рогу визирнув Фабіровський і дав тобі милицею по голові, — похмуро відповів Дольний.
Вигляд він мав мало сказати — не виспаний. Щоки реаніматолога запали. Очі змучено й роздратовано втупилися в одну точку.
— То що — немає інфаркту? — не заспокоювався Роман.
— А де ти бачив, щоб з інфарктом до хірургії переводили?
— А очі чому заплющені? — не вгавав хірург.
— Спить, — коротко пояснив Дольний. — Цілу ніч воював. Змучився.
Каталку повезли далі. Хижняк так і залишився посеред коридора, розгублено проводжаючи її очима.
У двері постукали доволі сміливо. Цекало увійшов переможною ходою із щасливою посмішкою на обличчі, ставлячи на стіл посеред паперів маленький вазонок голубих фіалок.
— Ну, ось… Мої найніжніші вітання.
— Ігоре Миколайовичу… Це вже точно — зайве… — розгубилася вона. — Дякую…
— Чого ж зайве? — не зрозумів Ігор. — Он, на вікні ще є місце. Будете дивитися і про мене згадувати.
— Я й так вас згадуватиму, — завірила Полянська.
Він нахилився через стіл, проте жінка відсторонилася.
— Ігоре Миколайовичу, зупиніться. Послухайте мене. Тільки спокійно та без емоцій. Розумієте… Ми з вами дорослі й розумні люди. Давайте якось поставимо усе на свої місця.
— Що ж, давайте, — голос його впав. — Якщо чесно, я передчував, що так станеться. Учора у вас був настрій почудити. А сьогодні…
— Ігоре Миколайовичу, милий мій, — якомога делікатніше промовила Полянська. — Ви ж самі розумієте — це ненормально.
— Що ненормально? — не зрозумів той. — Якщо двоє людей подобаються одне одному, це ненормально? Нормально, коли клопоти доїдають і чоловік, як ви кажете, додому рачки приповзає? І ще багато чого, про що ви учора розповідали… А я хоч і не плакався, але, повірте, також маю про що. Оце, по-вашому, нормально?!
— Не кричіть так голосно, — злякалася вона. — У коридорі почують. Ненормально у тому розумінні, що… Господи, ну чому я маю це пояснювати?! Хоча б різниця у віці, навіть якщо не усе решта…
— Інно Сергіївно, — стиха промовив Ігор. — Не треба ставити мене на місце. Я все розумію. Обіцяю не ускладнювати вам життя.
Та вийти йому не вдалося, Полянська кинулася слідом і затримала його біля дверей.
— Ігоре Миколайовичу, я вас благаю. Почекайте. Ми ж збиралися каву пити. Ви тепер для мене дуже дорога людина, яку я поважаю. Давайте просто залишимося друзями. Просто добрими друзями.
— Ні, дякую, — дивлячись убік, промовив Цекало. — Навряд чи таке можливо. Ви постійно про свій вік згадуєте, а водночас не розумієте елементарних речей, які, упевнений, навіть ваша Оленка знає.
Він рішуче взявся рукою за клямку, та вона знову зупинила.
— Послухайте… Ну послухайте мене! Я сама збентежена. Але ж… Якщо відпустити гальма, воно невідомо куди все покотиться.
— Розумію, — сумно сказав Ігор. — Нічого більше не хочу. Пустіть мене.
— Ну, прошу вас, не йдіть отак.
