— Так, Дмитре Івановичу, — відповіли на тому кінці. — Номер цей у вас у Нижньому Роздолі засвітився.
— А точніше?
— Територія районної лікарні.
— Що?! — не повірив слідчий. — Ти упевнений?
— Більш аніж, — прозвучала відповідь. — Тільки от…
— Що?
— Буквально кілька годин тому вимкнувся. Зник із мережі.
Відчуття, що кінець нитки, за яку варто було тягти, вислизнув з рук, пригнічувало. Всівшись на ліжку, Валігура взявся до трапези.
Вона вийшла з магазину — як завжди, модно вдягнена і неприступна.
— Привіт кращим дівчатам Роздолу! — промовив водій таксі, опускаючи скло.
— Привіт, Вітю.
— Може підвезти куди?
— Ні, дякую.
— Безплатно! — запрошував той. — З мене ще й кава.
— Дякую, ніколи мені кавувати, — відмовилась Лада.
Тримаючи в руці пакет, з дверей магазину вийшов Цекало, підійшов до машини Полянської біля протилежної бровки і всівся на пасажирське місце. Машина рушила на виїзд із міста.
— Вітю, пропозиція ще в силі? — повернулася дівчина до таксиста.
— Звичайно!
— Тоді поїхали! Он за тим «опелем». Тільки схоже, він далеченько зібрався.
— Та куди завгодно! — махнув рукою таксист.
Обидві машини набирали швидкість.
Сидячи на ліжку, Валігура сортував речі, помалу збираючись додому і уявляючи собі процедуру зняття швів, обіцяну на завтра. Задзвонив запасний телефон. Покинувши все, він схопив трубку. На табло висвітлився невідомий номер, проте, це не завадило впізнати голос.
— Чого раптом з іншого номера? — запитав слідчий.
— А яка тепер різниця, однаково ж розуміємо, що це ми з вами.
— Ну нехай, — Валігура зручніше вмостився на ліжку. — То що далі?
— Давайте вдаватися до конструктивних кроків, — заохотив співрозмовник.
— Давайте. То навіщо вам потрібен господар знайденого телефону, з якого ви більше не бажаєте дзвонити?
— Я б сказав, господиня, — поправили звідти. — У мене до неї багато претензій.
— Отже, номер належав жінці, — уточнив слідчий. — Це вам точно відомо? А якого роду претензії?
— Ваша черга, — обірвав невідомий. — Бачите, завдяки мені ви встановили стать людини, яку також розшукуєте. Тепер щось у відповідь.
— А чого б ви хотіли?
— Скажіть мені щось, що вам відомо. Це буде справедливо.
Вільною рукою Валігура набирав на іншому телефоні номер, з якого зараз зателефонували, щоб відіслати своєму помічникові з метою визначення місця його перебування, адже і цей міг вимкнутися будь-якої миті.
— Що я можу вам сказати… — уголос розмірковував слідчий. — Власник, а якщо вірити вам, то власниця цього номера має неабиякі проблеми з законом.
— Ну, це для мене не дивина, — засміялися на тому кінці. — Ви дайте конкретну інформацію, яка допоможе мені її розшукати. Мені, наприклад, відоме місто, у якому вона проживає, кафе, в якому зазвичай тусується, навіть деякі особливі прикмети. Якщо у вас немає нічого рівноцінного, то навряд чи я зацікавлений з вами співпрацювати.
— Заждіть, — почав хвилюватися слідчий. — У мене немає таких даних, зате більше можливостей для реальних дій! Маючи у розпорядженні ці відомості, я швидко знайшов би її!
— А які гарантії, що після цього ви захочете зі мною ділитися? — послідувало запитання. — Ото ж бо. Тому я подумаю. А ви поміркуйте над гарантіями. До зв’язку!
Телефон вимкнувся. Ще кілька хвилин, можливо, година — і буде встановлено його місцезнаходження. І тоді ще не відомо, хто матиме більше козирів! Його охопив такий азарт, що думки про зняття швів відпали самі по собі.
Червоний «опель» загальмував біля придорожнього кафе.
— Почекай, дай хоч перекурю, — промовила Полянська.
Опустивши скло, вона припалила цигарку.
— Чого личко похмуре? — запитав Цекало.
— На душі неспокійно.
— Чого? Що не так, Інно Сергіївно?
— Все те саме, Ігоре, неправильно ми робимо. Ти просто не замислюєшся. Але ми можемо зробити помилку. Дуже велику помилку.
— Чого ви переживаєте? — стояв на своєму Ігор. — У глибині душі ви також хочете її зробити. Я ж бачу! Самі казали, що чоловіка у вас практично немає. Навіщо ж тлумити свої бажання?
— Ігоре, навіть зараз ти зі мною на «ви». Не помітив?
— Просто… незвично, — знітився той..
— Ось! Сам бачиш, — продовжувала вона. — Дуже багато обставин проти нас. І десь у глибині душі ти й сам це відчуваєш.
— Можливо, — погодився Цекало. — Але через них можна переступити.
Обійнявши, він притяг її до себе.
Водій таксі, що зупинилося позаду, повернувся з кафе, куди бігав по цигарки.
— Гарне місце. Може тут кави вип’ємо?
— Ні, дякую, Вітю, — крижаним голосом промовила Лада. — Дуже цікава й корисна була поїздка. Повертаємось додому. У Роздолі вип’ємо.
Та упродовж зворотнього шляху дівчина усім своїм виглядом випромінювала таку неприховану лють, що водій несамохіть втягнув голову в плечі, а по приїзді й словом не обмовився про свої нещодавні палкі пропозиції.
Робочий день закінчувався, коли хтось несміливо постукав у двері. Оленка вже не трималася рукою за живіт, повністю розпрямилася і повеселішала.
— Що, нудно лежати? — запитав Лужний.
— Є трохи, — побідкалася дівчина. — А Ігоря Миколайовича немає?
— Він сьогодні раніше пішов, в особистих справах. Є проблеми?
