— Вадим Борисович, — лагідно посміхаючись, доповів головлікар. — Лише кілька днів тому. То ж спізнилися ви. На відміну від вас, він із головою туди залазив. От і випередив. Тож можете не старатися. Вадиме Борисовичу! Дівчата, Лужного сюди закличте!
— Навіщо? — зовсім розгубився Андрій.
— Як навіщо? Я не травматолог, а здалеку бачу, що вивих у вас. Рука ж не піднімається? Кажу з року в рік, що від цих пошуків скарбів усі наші біди, а ви не вірите. Вадиме Борисовичу, вивих плеча ви вмієте вправляти?
— Можу, як треба… — розгублено промовив Лужний.
— То прошу, ось вам пацієнт. Не знаю, як упораєтеся, — продовжував під’юджувати Костогриз. — Рука у нього грубша за мою ногу. Але, сподіваюся, ваші лікарські таланти більші від організаторських. Порядок у відділенні коли наведете?
— А що у відділенні не так? — остовпів Лужний.
— А що — все гаразд? — скипів головний. — Якась нечиста сила коридорами посеред білого дня розгулює, персонал непритомніє та працювати відмовляється, — це по-вашому нормально?!
— Так… повністю розгубився Вадим. — Ви що — серйозно? Це ж бабські плітки, не більше…
— А у відділенні не місце бабським пліткам! — відрубав Костогриз. — І якщо дух Платона Аристарховича не покине блукати вашими коридорами, то я вживатиму серйозних заходів, причому не до нього, а до вас. Працюйте.
Головний зник миттєво, як і з’явився. Вони дивилися одне на одного. Погляд на зняту решітку усе пояснив Вадимові.
— Як бажаємо, під наркозом чи з блокадою за Куленкампфом? — відверто знущався Вадим. — Треба вправляти, чув, що головний казав? Ходімо, поки ніхто не побачив, що у самого костоправа вивих…
Не без зусиль Андрій звівся на ноги і, підтримуючи вивихнуту руку, підійшов до Вадима.
— Дасть Бог, і я дочекаюсь, коли в тебе буде кишкова непрохідність, — промовив Щерба. — Краще здогадайся, чого я туди поліз.
— Відомо чого, — посміхнувся Вадим. — Тільки пізно — немає там телефона.
— А чого ж мене саме сьогодні туди понесло? Не учора, не позавчора…
— Чого? — насторожився Лужний.
— А того, шановний, що я знайшов її перший. І розповіла вона мені таке, що корисно було б знати й тобі.
— То поділися, — запропонував Лужний, остаточно змінюючи тон.
— Не за дякую, — заперечливо похитав головою Андрій.
— Гаразд, замість гонорару за вправлення вивиху і лікування.
— Розкатав губу! — кривлячись від болю, засміявся Щерба. — Варіант лише один — віддай телефон.
— Ні, так не піде! — обурився Вадим.
— А тобі з нього однаково вже ніякої користі. То віддай. А я тобі розповім дещо справді корисне. Якби ти знав, про що йдеться, сам би просив мене його забрати.
— Звучить інтригуюче. Я подумаю, — пообіцяв Лужний. — Тільки якщо такий обмін і відбудеться, то з нею напряму. Так і скажи їй, якщо справді знайшов. Телефон, власне, можу і тобі віддати, а от інформацію — тільки від неї.
— Я теж подумаю, — не одразу відповів Андрій. — А тим часом вимкни його і не світи у мережах. Зовсім вимкни і карту витягни.
— Навіщо? — не зрозумів Вадим.
— Бо її не лише ти розшукуєш, — пояснив той. — Такі люди, що як схоплять за задницю — мало не здасться.
— Щойно придумав?
— Як знаєш, — скривився Щерба. — Тільки через тебе, ідіота, і я можу постраждати.
— Ти вже постраждав, — змінив тему Вадим. — Йдемо до перев’язочної?
— Ні, — відмовився Андрій. — Хижняк або Цекало вправлять. А ти зроби, що кажу. Поки не пізно.
Притримуючи вивихнуту руку, Щерба посунув у напрямку ординаторської, а Вадим замислився. Те, що розповів колега, аж ніяк не скидалося на хитрощі, на які той просто не був здатний. Витягши з кишені телефон, він зробив те, що порадив Щерба. Розслідування набувало нового, небажаного напрямку.
Валігура лежав на спині, роблячи нотатки олівцем на аркуші паперу, покладеному на книжку з фатальним написом.
— Ну, що там у вас? — випромінюючи оптимізм, запитав Лужний. — Дивимось живіт.
— Начебто, порядок, — відповів слідчий, думаючи про своє.
— Справді, — згодився Вадим. — А ви, Дмитре Івановичу, ніби чимось стурбовані?
— Та, дрібниці, — відмахнувся той. — Робота, рутина. Похворіти по-людськи не дасть. І тут наздоганяє. А ви?
— Що — я? — не зрозумів Лужний.
— Ну, схоже, що і вам гризоти не бракує.
— Звісно, — спробував віджартуватися Вадим. — Он щойно головлікар наказав зловити привида. Дівок наших ночами лякає. Допоможіть, це ж за вашим фахом.
— От це якраз і не наше, — не підтримав жарту Валігура. — Ми живими, реальними речами займаємось. А які в мене перспективи?
— Найкращі з можливих, — обнадіював лікар. — Днів за три шви знімаємо і — додому. А хочете — завтра можу зі швами відпустити. Потім прийдете — знімемо.
— І все? — здивувався слідчий.
— А ви що хотіли… — не зрозумів Лужний. — Казали ж вам — дрібниці, а ви не вірили. Хоч ви нас і добряче вночі налякали. Скажіть хоч тепер, що то було?
— Якщо відверто — згадати соромно, — зізнався Валігура. — Сам не розумію. Обіцяю, я виправлюся.
Двері за Вадимом зачинилися, а Валігура замислився ще більше. Взявши з тумби телефон, він набрав номер і запитав:
— Ну що, Сергію, розкопав щось?
