— Добре, — згодився Ігор, і вона не зрозуміла, як опинилася у його міцних та гарячих обіймах.
Ця стеля також була білою, проте не лякала й не налаштовувала на тривожний лад. Перевіривши щойно зроблену пов’язку і погортавши затерту безглузду книжку, Валігура взяв до рук телефон. Замінивши у ньому сім-карту й переконавшись, що рахунок не порожній, він рішуче набрав номер, який виявився фатальним для його попередника на бельгійському ліжку.
— Так! — відповів чоловічий голос.
— Доброго дня, — привітався слідчий. — А з ким я говорю?
— Доброго, — відповіли на тому кінці. — А самі ви хто будете?
— Гм… — зібрався з думками пацієнт. — Ну, скажімо так, у мене стосовно вас є певний інтерес.
— У мене стосовно вас також, — погодилися там.
— То може задовольнимо його? — запропонував слідчий. — Обопільно. Ви мій, а я ваш.
— Давайте спробуємо, — погодився співрозмовник.
— Давайте. Хто ви?
— Ви перший, — відрубали на тому кінці.
— Чого це раптом? — не згодився слідчий.
— Якщо хочете моєї відвертості, продемонструйте власну.
— А може ви при цьому дізнаєтеся усе, що вам треба, і більше взагалі не схочете говорити?
— Те саме і я міг би сказати, — заперечили на тому кінці. — Якщо ви дзвоните, то вам більше треба, ви й починайте.
— Гаразд, — змінив тактику Валігура. — Тоді почнемо з іншого. Це ваш телефон?
— А це ваш? — пролунало у відповідь.
— Так, — відповів слідчий. — Мій. Ваша черга.
— Ні, це не мій телефон, — пояснили там.
— Тоді звідки він у вас?
Але співрозмовник виявився впертим.
— Це вже друге запитання.
— То дайте відповідь! — почав втрачати терпець слідчий.
— Спочатку скажіть, чому це вас цікавить.
— Бо у мене є інтерес до справжнього власника цього номера.
— Аналогічно, — відповів незнайомець. — У мене також є інтерес до справжнього власника цього телефона. На жаль, поки що я знайшов лише сам телефон. А хочу ще знайти хазяїна.
— А себе ви назвати не бажаєте… — ще раз уточнив Валігура.
— Звісно, так само, як і ви.
— Тоді я подумаю найближчим часом, яким чином ми з вами ще могли б допомогти одне одному, — промовив слідчий, якого не полишало враження, що голос невідомого, нехай навіть спотворений динаміком, колись уже чув.
— Телефонуйте, — заохотили на тому кінці.
Оленка була вдягнена у спортивний костюм і вже не лежала, а сиділа на ліжку, читаючи книжку з хірургії. Увійшовши, Цекало поклав на тумбочку пакет з бананами.
— Пригощайся, — промовив лікар. — Як справи?
— А що — можна? — здивувалася вона.
— Американці взагалі вважають найкращою післяопераційною дієтою. Не бійся.
— Дякую. Тепер моє лікування взагалі на рівні світових стандартів.
— Ну… ми намагалися, — розвів руками Ігор. — То що, завтра знімаємо шви і додому?
— І що — усе? — не зрозуміла Оленка.
— А ти на що чекала?
— Навіть шкода якось, — пояснила вона. — Класно тут у вас.
— Ну ти скажеш… — здивувався Ігор.
— Ні, я у тому розумінні, що… Навіть не знаю, як висловити. Я ж до медичного пішла не те щоб проти волі, але… мама хотіла, та й кращих варіантів я не бачила. Потім перші заняття, своя специфіка… Ну, ви знаєте. Трупи, анатомка… Попервах лячно було. Куди потрапила? Навіщо воно мені?
— І?
— А тепер на вас подивилася і зрозуміла — сама так хочу. Все-таки моє.
— Ну… — ніяково посміхнувся Ігор, — як каже Вадим Борисович, усе, що робиться, — на краще. Гадаю, варто один раз відмучитися з апендицитом, щоб потім п’ять років вчитися із задоволенням.
Вона весело засміялася, і Цекало, підморгнувши, вийшов з палати. Заплющивши очі, дівчина ледь помітно ворушила губами, повторюючи в уяві розмову, яка щойно відбулася. Справді, варто було відмучитися з апендицитом, щоб зайвий раз цей лікар у незграбно вдягнутій піжамі та розхристаному халаті присів біля неї на ліжку. Ця думка була їй приємна.
Завітавши до палати, в яку поклали Валігуру, Костогриз ніяк не міг розпрощатися:
— Ну, все, Дмитре Івановичу, тримайся. Одужуй! І більше нас не лякай.
— Намагатимуся, — пообіцяв слідчий. — Передавай дружині вітання!
— Обов’язково.
Поспішаючи коридором, головлікар подивився на годинник. Час сьогодні просто летів.
Щерба стояв на стільці в глухому закутку коридора, запхавши руку по саме плече в отвір вентиляційної шахти. Знята решітка стояла прихилена до стіни. Костогриз зупинився і в нього відняло мову. Почувши розлючене сопіння поруч, Андрій похитнувся від несподіванки, намагаючись висмикнути руку. Та плече костоправа застрягло у каналі. Разом з тим стілець, не витримавши його ваги, підвернувся, і більш як стокілограмова туша повисла на руці. Здавлений крик вихопився із грудей, і Щерба, нарешті звільнивши плече з вентиляційної шахти, з гуркотом впав на підлогу.
— Що ж ви тут шукаєте, Андрію Івановичу, — не приховуючи люті, спитав Костогриз. — Чого так примітивно? Під землю треба опускатися, а тут вже до вас усе вигребли.
— Так… я… Хто?! — вичавив з себе Щерба, притримуючи пошкоджену руку здоровою.
