— Тоді запроси на вечерю Ігоря Миколайовича.
Те, що відбулося далі, лише якимось дивом обійшлося без наслідків. Полянська закашлялася і машина несподівано різко загальмувала. Одразу ж іззаду засигналили, а згодом почулася щира соковита лайка.
— Кого?! — насилу проковтнувши, запитала Полянська, не звертаючи уваги на кремезного водія «лексуса», який продовжував терпляче барабанити пальцями у бокове скло. — А він що, по-твоєму, на це не заслуговує? — не зрозуміла материної реакції Оленка. — До речі, ти йому хоч подякувала?
— Ти вчитимеш мене, як поводити себе з підлеглими?
— Для тебе він може й підлеглий, а для мене — лікар, який врятував життя і приділив багато уваги, — пояснила Оленка.
— А так і має бути, — твердо промовила Полянська.
— То як, запросиш? — перепитала донька.
— Звісно, ні. Як це виглядатиме? Хочеш — сама запрошуй.
— Вже намагалася, — пояснила Оленка. — Та він не погодився. Занадто великий бар’єр, завдяки тобі.
— О! — зраділа Полянська. — От і заспокойся.
— Мам, ну я тебе дуже прошу! Хіба я часто до тебе звертаюсь? Чого ж ти мені не допоможеш?
— Господи… та навіщо це тобі? — дивувалася Полянська.
— Потрібно, — вперто промовила Оленка. — Він мені потрібен. Розумієш?
Полянська заїхала на майданчик, опустила бокове скло і закурила.
— І чого в тебе така реакція? — напосілася Оленка. — Він що — бомж? Вантажник? Алкаш? Може, одружений? Мамо, ти пам’ятаєш, скільки мені років?
Докуривши, Полянська викинула недопалок, а потім подивилася їй в очі та запитала:
— А ти в цьому упевнена?
— Так, — не вагаючись, відповіла Оленка.
— Добре, — безбарвним голосом сказала Полянська. — Даю тобі слово, що запрошу Ігоря Миколайовича на вечерю. Але, принаймні, не сьогодні.
Мовчання затягувалося.
— Здається, це у вас телефон вібрує, — промовив зрештою Валігура.
— Обійдуться, — відмахнувся Вадим. — Вічно хтось турбує у непідходящий момент.
Засунувши руку до кишені, він натис на відбій і простягнув чашку слідчому.
— А раптом щось важливе? — здивувався той. — Може, хтось із пацієнтів?
— Зачекають, — махнув рукою Лужний. — Ну, що, за здоров’я?
Та Валігура демонстративно знову набрав номер. В кишені у лікаря знову завібрувало.
— Он воно як, — похитав головою Валігура. — Я підозрював, що серед своїх шукати потрібно, а Костогриз не вірив. То навіщо ви спровадили на той світ Замригу? Чим він вам не догодив?
— Ви жартуєте? — обурився Вадим. — Якого ще Замригу?
— Віталія Івановича. Покійного голову міської ради, — промовив слідчий. — Що, не чули?
— Чого ж, — знизав плечима Вадим. — Чув, звичайно. Але до чого тут я?
— А до того, що спровадив його на той світ власник оцього номера, — Валігура вказав пальцем на його кишеню. — Тобто ви.
— Але я не міг цього зробити хоча б тому, що мене ще тут не було! — заперечив Лужний.
— От тільки не треба, — скривився Валігура. — Вадиме Борисовичу, ви свою справу знаєте? Я теж фахівець у своїй. На телефон Замриги за кілька хвилин до його смерті було зроблено дзвінок, одразу після цього в нього стався інфаркт. Після вашого дзвінка безпосередньо. Тож хутенько поясніть мені, навіщо ви йому телефонували!
— Я навіть уявлення тоді не мав не те що про Замригу, а й взагалі про Роздол, — звівся Вадим. — Якого біса? Я в цей час взагалі в Америці був!
— А телефонувати й з Африки можна!
— Можна, але тоді на телефоні мера вашого африканський оператор відіб’ється. А у вас який? Чого мовчите? — наступав Лужний. — Можете перевірити, я в Нью-Йорку був. На кордоні мене тримали разом з окулістом вашим Стихарем. Його спитайте, як не вірите.
— Однаково ви якось замішані, — закрутився на місці Валігура, відчуваючи, як вислизає несподівана здобич. — І через Стихаря, напевно, про Замригу дізналися. Як ви зустрілися? Світ не настільки тісний. А телефон звідки у вас?
— У санітарки забрав, — пояснив Лужний. — Вона знайшла його під час ремонту, коли міни виявили. Перевірте!
— Можливо, ви їй навмисно його підкинули! А мені навіщо з нього дзвонили, коли я в реанімації лежав? Хотіли налякати, щоб я теж від інфаркту помер? А дзуськи! Я виведу вас на чисту воду.
— Спробуйте! — також розлютився Вадим. — А я зараз піду в палату до журналістки і розповім їй, що ви пов’язані з аферистами, які обібрали мене до нитки. І нехай уся область про це читає!
На обличчі Жені, яка зазирнула до ординаторської на крики, читався справжній переляк.
— Ходіть сюди, Женю, — закомандував Лужний. — Будете свідком, як Дмитро Іванович приніс мені хабаря у вигляді пляшки коньяку, сам випив половину, а тепер погрожує. І Костогризу зателефонуйте.
— Женю! Дорогенька, лікар жартує, не треба нікого викликати. Йдіть, відпочивайте. У нас все гаразд! — і собі злякався Валігура.
Та Вадим не міг зупинитися:
— Випадково я не з того телефона ваш номер набрав, коли Дольний пристав із ножем до горла, що ви у реанімації розум втрачаєте! Заспокоїти вас хотів. Спросоння так вийшло. А телефон постійно у мене, бо мушу ту сучку знайти. Ви ж не зробите цього! Вам що привида Фабіровського, що її шукати — результат однаковий. Це ми тут мусимо рятувати усіх підряд…
