Сяйво полностью

— А що там з ігровим майданчиком? — запитав Джек дещо дивним, ніби недбалим тоном.

— Я не знаю. Просто він казав про ігровий майданчик. І ті кущі-тварини.

Джек злегка здригнувся, і Венді здивовано подивилася на нього.

— Ти там, унизу, щось бачив, Джеку?

— Ні, — відповів він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він знову, спокійніше. І це було правдою. Він став жертвою якоїсь галюцинації. Ото й усе.

— Денні, ми хочемо почути про ту жінку, — лагідно промовила Венді.

Отже, Денні їм розповів, хоча, поспішаючи виговоритися, аби швидше звільнитися від всього цього, він раз у раз вибухав скоромовкою, що була на межі незбагненної нісенітниці. Розповідаючи, він усе тісніше й тісніше притискався до материних грудей.

— Я туди зайшов, — казав він. — Я викрав майстер-ключа і зайшов. Це було так, ніби я не в силах був себе зупинити. Мені треба було дізнатися. А вона… та леді… була там у ванні. Мертва була. Уся розпухла. На н-н-н… н-н-ній не було одягу. — Він жалібно подивився на матір. — І вона почала підводитись, і вона жадала мене. Я знаю це, бо я це відчував. Вона навіть ні про що не думала, не думала так, як думаєш ти або тато. То було темне… зло-думання… як… як у тих ос у моїй кімнаті тієї ночі! Вона тільки жадала зробити зло. Як ті оси.

Він ковтнув слину, і на мить стало тихо, геть тихо, поки образ тих ос всотувався в них.

— А потім я побіг, — сказав Денні. — Я побіг, але двері були закриті. Я їх полишив відчиненими, але вони були зачинені. Я не подумав про те, щоби їх просто відчинити і вибігти. Я був переляканий. Тому я просто… притулився до дверей, заплющивши очі, і подумав про те, як містер Хеллоран тоді казав, що ці речі тут, вони просто, ніби картинки в книжці і якщо я… буду собі повторювати… тебе тут нема, іди геть, тебе тут нема… вона піде геть. Але це не подіяло.

Голос у нього почав істерично підвищуватися.

— Вона мене вхопила… обернула мене до себе… я бачив її очі… які в неї були очі… і вона почала мене душити… я чув її запах… я чув її запах, яка вона мертва…

— Досить уже, шшш, — промовила налякано Венді. — Припини, Денні. Усе гаразд. Це…

Вона була готова знову запасти у своє квиління. Оте Універсальне Квиління Венді Торренс. Завчене. Некінченне.

— Дай йому закінчити, — різко промовив Джек.

— Більше нема нічого, — сказав Денні. — Я зомлів. Або тому, що вона мене душила, або тому, що перелякався. Коли я очуняв, мені снилося, ніби ви з мамою б’єтеся через мене і ти, тату, хочеш знову робити Оте Погане. Потім я зрозумів, що то зовсім не сон… і я не сплю… і… я обмочив собі штани. Я обмочився в штанці, наче якесь маля.

Його голова впала на светр Венді, і він почав плакати з жахливою слабкістю, впустивши змарніло руки, вони лежали безвільно в нього на колінах. Джек підвівся.

— Доглянь за ним.

— Що ти збираєшся робити? — Її обличчя було сповнене жахом.

— Збираюся піти до тієї кімнати, що ще інакше, як ти вважаєш, я збирався б зробити? Випити кави?

— Ні! Не треба, Джеку, прошу тебе, не треба!

— Венді, якщо в готелі є ще хтось інший, ми мусимо про це знати.

— Навіть не здумай кидати нас самих! — закричала вона на нього. І то так сильно, що аж слина злетіла їй з губ.

Джек сказав:

— Венді, це була пречудова подобизна твоєї матінки.

І тоді вона вдарилася в сльози, неспроможна прикрити собі обличчя, бо на колінах у неї сидів Денні.

— Вибач, — промовив Джек. — Але я мушу, ти ж знаєш. Я ж тут чортів доглядач. Саме за це мені й платять.

Вона тільки ще дужче розплакалась, і, покинувши її в цьому стані, він вийшов з кухні, витираючи собі губи хустинкою, і гойднулися двері, зачинившись за ним.

— Не переживай, мамуню, — сказав Денні. — З ним усе буде гаразд. Він не сяє. Ніщо йому тут не вчинить злого.

Крізь сльози вона відповіла:

— Ні, я в це не вірю.

Розділ тридцятий Знову відвідини номера двісті сімнадцять