Сяйво полностью

До стійки «Юнайтид» він дістався о вісімнадцятій сорок дев’ять, надіючись попри все, що рейс якось затримався. Йому не знадобилося навіть запитувати. Усе повідомив монітор над стійкою реєстрації пасажирів. Літак рейсом дев’ятсот один на Денвер, призначений на вісімнадцяту тридцять шість, злетів о вісімнадцятій сорок. Дев’ять хвилин тому.

— От лайно, — промовив Дік Хеллоран.

І раптом запах помаранчів, важкий і нудотний; йому ледь вистачило часу дістатися до чоловічого туалету, перш ніж воно прийшло, оглушливе, сповнене жаху:

(«ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСОЧКА ДІКУ БУДЬ ЛАСОЧКА ПРОШУ ПРИЇЗДИ!!!»)

Розділ тридцять дев’ятий На сходах

Серед речей, які вони продали, щоби перед переїздом з Вермонту до Колорадо бодай трохи наростити собі поточні активи, була Джекова колекція з двох сотень рок-н-ролових і ритм-енд-блюзових альбомів; на надвірному розпродажі вони пішли по долару за платівку. Одним з тих альбомів, що найбільше подобалися особисто Денні, був дводисковий комплект Едді Кокрена[246] з вшитою до нього чотиристорінковою статтею авторства Ленні Кея[247]. Венді часто вражало замилування Денні саме цим альбомом, записаним чоловіком-хлопчиком, який жив швидко і помер молодим… по суті, помер, коли їй самій було всього лиш десять років.

Зараз, о чверть по сьомій (за гірським часом), у той час як Дік Хеллоран розказував Квімсу про білого коханця своєї колишньої дружини, вона раптом побачила Денні, котрий перекидуючи з руки в руку червоний гумовий м’ячик, сидів на сходах між вестибюльним і першим поверхами і співав пісню з того альбому. Глухим, позбавленим мелодійності голосом.

— Я іду нагору, перший-другий сходовий просвіт, — наспівував Денні, — п’ятий просвіт, шостий просвіт, далі сьомий просвіт… дістаюсь наверх і маю шок — заморився так, що несила танцювати рок[248]…

Вона зійшла до нього, сіла на сходинку поряд і побачила, що нижня губа в нього розпухла, ставши вдвічі більшою за свій нормальний розмір, а на підборідді засохла кров. Серце злякано підстрибнуло в її грудях, але вона спромоглася заговорити нейтральним тоном.

— Що трапилось, доку? — спитала вона, хоча була певна, що сама знає. Це Джек його вдарив. Авжеж, звичайно. Знову те саме, хіба не так? Колеса прогресу; рано чи пізно вони повертають тебе туди, звідки ти розпочав.

— Я кликав Тоні, — сказав Денні. — У бальній залі. Здається, я упав з крісла. Вже більше не болить. Тільки відчуття… ніби губа в мене завелика.

— Саме так насправді й трапилося? — занепокоєно перепитала вона, розглядаючи сина.

— Це не тато зробив, — відповів він. — Сьогодні ні.

Вона боязко вдивлялася на нього. М’ячик перестрибував з руки в руку. Він прочитав її думку. Її син прочитав її думку.

— Денні, що… що сказав тобі Тоні?

— Це неважливо.

Обличчя в нього було спокійним, голос моторошно байдужим.

— Денні…

Вона вхопила його за плече, стиснувши дужче, ніж сподівалася. Але він не скривився, навіть не спробував від неї відсахнутись.

(«Ох, ми ж нищимо нашого хлопчика. І не тільки Джек, я також, а можливо, й не тільки ми. Джеків батько, моя матір, чи вони також тут? Звісно, чому ні? У цьому готелі і так привидів, як бліх, чому б іще парочці не додатися? О Боже небесний, він, як одна з тих валізок, що її показують по телевізору, яку переїжджають машиною, скидують з літака, пропускають крізь заводську дробарку. Або як годинник «Таймекс». Можеш його бить, а він собі цокотить [249] . Ох, Денні, мені так жаль»)

— Це неважливо, — повторив він знову. М’ячик перестрибнув з руки в руку. — Тоні більше не зможе приходити. Вони йому не дозволять. Він пригнічений.

— Хто не дозволить?

— Ті люди в готелі, — сказав він. А потім подивився на неї, і очі в нього були зовсім не байдужими. Вони були глибокими й наляканими. — І ще… речі в готелі. Їх тут повно усяких. Цей готель просто набитий ними.

— Ти можеш бачити…

— Я не хочу бачити, — промовив він стиха, а потім перевів погляд на гумовий м’ячик, що не припиняв по дузі перескакувати з руки в руку. — Але я чую їх час від часу, пізно вночі. Вони, як вітер, зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Усюди. Я думав, це через мене, через те, що я такий. Той ключ. Той маленький срібний ключик.

— Денні, не варто… не засмучуй себе цим.

— Але й через нього також, — сказав Денні. — Тата. І через тебе теж. Він хоче запопасти нас усіх. Він підманює тата, дурить його, намагається змусити його думати, що його він найбільше потребує. Найбільше йому потрібен я, але він забере нас усіх.

— Якби лишень той снігохід…