Їхній батько, щойно з роботи, у своїй білій робі, з запахом пива, що висів довкола його рота делікатною імлою, зібрав усіх трьох своїх хлопчаків — Бретта, Майка і малого Джекі — і сказав їм, що збирається спекатися тих ос.
— А зараз дивіться, — оголосив він, усміхаючись і трохи похитуючись (тоді він ще не ходив з палицею; зіткнення з молочним фургоном ще чекало за кілька років у майбутньому). — Може, навчитеся чогось. Мені це показав мій батько.
Він нагріб велику купу відсирілого після дощу листя під ту гілку, на якій спочивало осине гніздо, смертоносніший плід, аніж ті поморщені, проте смачні яблучка, які їхня яблуня зазвичай дарувала їм під кінець вересня, до чого тоді залишалося ще півмісяця. Листя він підпалив. День був ясний і безвітряний. Листя ледь тліло, на розгораючись як слід, і воно так пахло — той аромат відлунював у ньому кожної осені, коли чоловіки у суботніх штанях і легких вітрівках згрібають граблями в купи й палять листя. Солодкий аромат з гірким відтінком, розкішний, настроєвий. Тліюче листя давало багато диму, що клубами плив угору, обволікаючи гніздо.
Батько залишив те листя тліти до кінця дня, а сам пив на ґанку пиво, кидаючи порожні бляшанки «Блек Лейбл»[250] до пластмасового відра, яке його дружина використовувала для миття підлоги, обабіч нього сиділи двоє старших синів, а маленький Джекі на сходах у нього під ногами, сидів і грався м’ячиком, прив’язаним до ракетки, монотонно наспівуючи одну й ту саму фразу:
— Твоє брехливе серце… ще змусить тебе плакати… твоє брехливе серце… ще викаже тебе[251].
За чверть до шостої, якраз перед вечерею, тато разом зі своїми синами, які обачно тягнулись позаду нього, пішов до яблуні. У руці він тримав садову сапку. Розкидавши листя, він залишив його дотлівати маленькими купками. А потім, моргаючи і хитаючись, потягнувся держаком сапки і з двох чи трьох ударів збив гніздо на землю.
Хлопчики відбігли, шукаючи безпеки біля ґанку, але тато просто стояв, похитуючись, над гніздом і кліпав очима униз. Джек, крадучись, повернувся туди подивитися. Кілька ос ліниво повзали по поверхні свого паперового обійстя, але злетіти не намагались. Зсередини гнізда, з тієї чорної, чужинської місцини, чувся назавжди незабутній звук: низьке, присипляюче дзижчання, схоже на гудіння дротів високовольтової лінії.
— Чому вони не пориваються вкусити тебе, тату? — запитав він.
— Від диму вони стали п’яними, Джекі. Катай-но, принеси мою каністру.
Він збігав і приніс. Тато добряче полив гніздо бурштинового кольору бензином.
— А зараз відступи подалі, Джекі, якщо не хочеш позбавитися своїх брів.
Він відійшов. Звідкілясь, з численних складок своєї роби тато дістав дерев’яного кухонного сірника. Запаливши сірник собі об ніготь великого пальця, він кинув його на гніздо. Стався помаранчево-білий, майже беззвучний у своїй лютості вибух. Тато відступив, дикувато гигочучи. Осине гніздо загинуло вмить.
— Вогонь, — промовив тато, обертаючись до Джекі з усмішкою. — Вогонь вбиває геть усе.
Після вечері хлопчики вийшли надвір, щоби в згасаючому світлі дня з серйозними виразами постояти навкруг обвугленого, почорнілого гнізда. З його гарячого нутра чулися звуки, там, наче кукурудзяні зернятка, лопалися тільця ос.
Манометр став на двохстах двадцяти. Якийсь низький, металевий звук нарощувався в нутрощах цього одоробала. Струмені пари стояли на ньому сторчма в сотні місць, як голки на дикобразі.
Раптом Джек здригнувся. Він був закімарив… і ледве не випровадив себе, дрімотного, у кращий світ. Про що, заради Бога, він думав? Його робота — оберігати цей готель. Він же його доглядач.
Піт жаху так швидко виступив на його долонях, що з першого разу він не зміг як слід вхопитися за вентиль великого клапана. Потім він учепився скоцюбленими пальцями за його шпиці. Крутнув раз, другий, третій. Почулося колосальне шипіння пари, віддих дракона. Теплий тропічний туман здійнявся з-під котла, укутавши собою Джека. На якусь мить він перестав бачити манометр, але встиг подумати, що, мабуть, вичікував надто довго; стогін, брязкіт всередині котла посилились, а за ними прийшла серія якихось гуркітливих звуків і болісне верещання металу.
Коли пара трохи розвіялася, він побачив, що стрілка манометра впала на позначку двісті і спускається далі. Струмені пари, що виривалися навкруг припаяних латок, почали втрачати силу. Болісне гуркотіння почало вщухати.
Сто дев’яносто… сто вісімдесят… сто сімдесят п’ять…
Але Джек не думав, що котел тепер вибухне. Тиск опустився вже на сто шістдесят.
