— Вони йому не дозволили, — промовив Денні тим самим притишеним голосом. — Вони примусили його закинути деталь від нього у сніг. Далеко. Мені це наснилося. А ще він знає, що у двісті сімнадцятому насправді є та жінка. — Він подивився на матір своїми потьмареними, наляканими очима. — Не має значення, віриш ти мені чи ні.
Вона поклала руку йому на плечі.
— Я вірю тобі. Денні, скажи мені правду. Чи Джек… чи може він спробувати нас скривдити?
— Вони намагатимуться його змусити, — сказав Денні. — Я гукав містера Хеллорана. Він казав мені просто погукати, якщо він мені коли-небудь знадобиться. От я й гукав. Але це страшенно важко. Мене це втомлює. А найгірше те, що я не знаю, чує він мене чи ні. Не думаю, щоби він міг гукнути мені у відповідь, бо для нього це надто далеко. І я не знаю, чи не занадто далеко це також для мене. Завтра…
— Що буде завтра?
Він помотав головою:
— Нічого.
— Де він зараз? — спитала вона. — Твій тато?
— Він у підвалі. Я не думаю, що він підніметься звідти і ввечері.
Раптом вона підвелася.
— Почекай мене тут, на цьому самому місці. П’ять хвилин.
Кухня була холодною і відлюдною під блоками флюоресцентних світильників під стелею. Венді підійшла до рами, на якій зі своїх магнітних рейок звисали різні обробні ножі. Вибравши найдовший і найгостріший, вона замотала його в посудний рушник і покинула кухню, перед виходом вимкнувши світло.
Денні сидів на сходах, його очі рухалися вслід за червоним гумовим м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він наспівував: «Вона живе на двадцятому поверсі ледь не за містом, ліфт там поламаний вже років триста. Отож я йду нагору, перший-другий сходовий просвіт, третій просвіт, четвертий просвіт…
Його спів урвався. Він прислухався.
Цей голос лунав у його голові, він був такий, такий, ніби частина його самого, такий лячно близький, що міг бути одною з його власних думок. Голос благодушний і безмежно лукавий. Він передражнював його. Ніби проказував:
Тепер вуха в нього були нашорошені і він почув їх знову, сходяться, привиди чи духи, а може, це сам готель, жахливий атракціон, де всі інтермедії закінчуються смертю, де всі нібито дико загримовані страховиська насправді є живими, де живоплоти рухаються, де маленький срібний ключик може заводити сороміцтво. М’яке зітхання, шурхотіння, як той безкінечний вітер, що грається вночі під карнизами, вітер, який на смерть заколисує і якого ніколи не чули літні туристи. Це було немов мляве гудіння літніх ос у підземному гнізді, ще сонних, смертоносних, які вже починають прокидатися. Вони тут на висоті десяти тисяч футів.
(
Звуки ці були живими, але не голоси, не дихання. Якась філософічно налаштована людина могла б назвати це звуками душ. Бабуся Діка Хеллорана, яка зростала на південних роздоріжжях перед настанням двадцятого століття, назвала б це маарою. А дослідник паранормальних явищ міг би вигадати цьому довгу назву — парапсихічне відлуння, психокінез, магічна мутація. Але для Денні це були лише звуки готелю, цього старого монстра, що постійно поскрипує, дедалі тісніше їх обтискаючи: коридори, які тепер тягнуться не лише крізь відстань, але й крізь час, голодні тіні, неспокійні гості, яким нелегко вгамуватися.
У притемненій бальній залі дзиґар під склом відбив сьому тридцять однією музичною нотою.
Чийсь хриплий голос, брутальний від випитого, прокричав:
Венді, на півдорозі через вестибюль, здригнулась і застигла.
Вона подивилась на Денні на сходовому просвіті, який так само перекидував з руки в руку свій м’ячик:
— Ти щось чув?
Денні лише поглянув на неї і продовжив перекидувати з руки в руку м’ячик.
Недобре їм спалося тієї ночі, хоча спали вони разом за замкненими дверима.
І в темряві, з розплющеними очима, Денні думав:
Венді думала:
Різницький ніж, так само замотаний у рушнику, вона заховала під ліжком. Вони куняли на межі сну й яву. Готель порипував навкруг них. Сніг надворі почав плюватися з неба, немов свинцем.
Розділ сороковий У підвалі
Ця думка розпуклась у голові Джека Торренса повним цвітом з яскравою, загрозливо червоною окрайкою. А по п’ятах за нею голос Ватсона:
