— Вони йому не дозволили, — промовив Денні тим самим притишеним голосом. — Вони примусили його закинути деталь від нього у сніг. Далеко. Мені це наснилося. А ще він знає, що у двісті сімнадцятому насправді є та жінка. — Він подивився на матір своїми потьмареними, наляканими очима. — Не має значення, віриш ти мені чи ні.

Вона поклала руку йому на плечі.

— Я вірю тобі. Денні, скажи мені правду. Чи Джек… чи може він спробувати нас скривдити?

— Вони намагатимуться його змусити, — сказав Денні. — Я гукав містера Хеллорана. Він казав мені просто погукати, якщо він мені коли-небудь знадобиться. От я й гукав. Але це страшенно важко. Мене це втомлює. А найгірше те, що я не знаю, чує він мене чи ні. Не думаю, щоби він міг гукнути мені у відповідь, бо для нього це надто далеко. І я не знаю, чи не занадто далеко це також для мене. Завтра…

— Що буде завтра?

Він помотав головою:

— Нічого.

— Де він зараз? — спитала вона. — Твій тато?

— Він у підвалі. Я не думаю, що він підніметься звідти і ввечері.

Раптом вона підвелася.

— Почекай мене тут, на цьому самому місці. П’ять хвилин.

Кухня була холодною і відлюдною під блоками флюоресцентних світильників під стелею. Венді підійшла до рами, на якій зі своїх магнітних рейок звисали різні обробні ножі. Вибравши найдовший і найгостріший, вона замотала його в посудний рушник і покинула кухню, перед виходом вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, його очі рухалися вслід за червоним гумовим м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він наспівував: «Вона живе на двадцятому поверсі ледь не за містом, ліфт там поламаний вже років триста. Отож я йду нагору, перший-другий сходовий просвіт, третій просвіт, четвертий просвіт…

(«…Лу, Лу, скачи д’мене, Лу…»)

Його спів урвався. Він прислухався.

(«…скачи д’мене, Лу моя мииила…»)

Цей голос лунав у його голові, він був такий, такий, ніби частина його самого, такий лячно близький, що міг бути одною з його власних думок. Голос благодушний і безмежно лукавий. Він передражнював його. Ніби проказував:

(«О так, тобі сподобається тут. Спробуй, тобі це сподобається. Спробуй, тобі це сподоооообається…»)

Тепер вуха в нього були нашорошені і він почув їх знову, сходяться, привиди чи духи, а може, це сам готель, жахливий атракціон, де всі інтермедії закінчуються смертю, де всі нібито дико загримовані страховиська насправді є живими, де живоплоти рухаються, де маленький срібний ключик може заводити сороміцтво. М’яке зітхання, шурхотіння, як той безкінечний вітер, що грається вночі під карнизами, вітер, який на смерть заколисує і якого ніколи не чули літні туристи. Це було немов мляве гудіння літніх ос у підземному гнізді, ще сонних, смертоносних, які вже починають прокидатися. Вони тут на висоті десяти тисяч футів.

(Чому ворон схожий на письмовий стіл? Що вище, то менше, звісно! Випийте ще чашку чаю!)

Звуки ці були живими, але не голоси, не дихання. Якась філософічно налаштована людина могла б назвати це звуками душ. Бабуся Діка Хеллорана, яка зростала на південних роздоріжжях перед настанням двадцятого століття, назвала б це маарою. А дослідник паранормальних явищ міг би вигадати цьому довгу назву — парапсихічне відлуння, психокінез, магічна мутація. Але для Денні це були лише звуки готелю, цього старого монстра, що постійно поскрипує, дедалі тісніше їх обтискаючи: коридори, які тепер тягнуться не лише крізь відстань, але й крізь час, голодні тіні, неспокійні гості, яким нелегко вгамуватися.

У притемненій бальній залі дзиґар під склом відбив сьому тридцять однією музичною нотою.

Чийсь хриплий голос, брутальний від випитого, прокричав:

(«Маски геть, нумо трахатись!»)

Венді, на півдорозі через вестибюль, здригнулась і застигла.

Вона подивилась на Денні на сходовому просвіті, який так само перекидував з руки в руку свій м’ячик:

— Ти щось чув?

Денні лише поглянув на неї і продовжив перекидувати з руки в руку м’ячик.

Недобре їм спалося тієї ночі, хоча спали вони разом за замкненими дверима.

І в темряві, з розплющеними очима, Денні думав:

(«Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось, чого він хоче»)

Венді думала:

(«Якщо буду змушена, я заведу його вище в гори. Якщо нам помирати, краще мені зробити це в горах»)

Різницький ніж, так само замотаний у рушнику, вона заховала під ліжком. Вони куняли на межі сну й яву. Готель порипував навкруг них. Сніг надворі почав плюватися з неба, немов свинцем.

Розділ сороковий У підвалі

(!!!Котел, той клятий котел!!!)

Ця думка розпуклась у голові Джека Торренса повним цвітом з яскравою, загрозливо червоною окрайкою. А по п’ятах за нею голос Ватсона:

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Похожие книги