Джек відступився від котла, важко дихаючи, тремтячи. Подивившись собі на руки, він побачив, що на долонях вже здуваються пухирі. Чорт з ними, з пухирями, подумав він і затрясся від сміху. Він і сам мало не загинув з рукою на важелі, як той машиніст Кейсі в «Катастрофі друзяки 97-го»[253]. Гірше за те, він міг убити «Оверлук». Фінальний провал у кар’єрі. Він провалився як учитель, як письменник і як батько. Він навіть як п’яниця провалився. Але хіба можна утнути в добрій провальній кар’єрі щось краще, ніж підірвати будівлю, яку тебе найняли доглядати. До того ж це не якась там ординарна будівля, аж ніяк.
Господи, як йому хотілося випити.
Тиск упав до вісімдесяти фунтів на квадратний дюйм. Обережно, трохи кривлячись від болю в руках, він знову перекрив спусковий клапан. Відтепер за котлом треба наглядати уважніше, ніж будь-коли. Він, можливо, серйозно ослаб. До кінця цієї зими Джек не довірятиме йому більше за сотню фунтів на квадратний дюйм. А якщо вони будуть трішки мерзнути, їм доведеться просто усміхатися й терпіти.
Йому роздерло два пухирі. Долоні стугоніли, наче гнилий зуб.
Випити б. Випивка б його підкріпила, а тут, у цьому чортовому закладі, нема нічогісінько, окрім кухарського хересу. В цій ситуації алкоголь був би ліками. Саме так, Боже. Анестезією. Він виконав свій обов’язок і тепер міг би ужити трішки анестетика — чогось міцнішого за екседрин. Але тут немає нічого.
Він згадав ті пляшки, що мерехтіли серед тіней.
Він врятував готель. Готель захоче йому віддячити. Він був цього певен. Витягши з задньої кишені хустинку, Джек вирушив до сходів. Він тер собі губи. Бодай трішечки б випити. Одну чарочку. Полегшити біль.
Він прислужився «Оверлуку», і тепер «Оверлук» прислужиться йому. Він був цього певен. Ступні його швидко, нетерпляче перебігали сходинками, поспішливі кроки чоловіка, який повернувся додому з довгої й гіркої війни. Було двадцять хвилин на шосту ранку за гірським часом[254].
Розділ сорок перший Світання
Денні прокинувся з задавленим схлипом з жахливого сну. Там був якийсь вибух. Пожежа. Горів «Оверлук». Він з мамою дивився на це з передньої галявини.
Мама сказала:
— Дивись, Денні, подивися на живоплоти.
Він подивився на них, і всі вони були мертві. Їхнє листя стало задушено коричневим. З-під нього прозирали щільно стулені гілки, немов скелети напіврозчленованих трупів. А тоді з великих двостулкових дверей «Оверлука» вирвався тато, він палав, як смолоскип. Одяг на ньому горів, його шкіра набула темної, зловісної засмаги, що дедалі темнішала, волосся перетворилося на палаючий кущ.
Й от тоді він прокинувся, з горлом, здавленим страхом, руками вчепившись у простирадло з ковдрами. А чи він кричав? Він подивився на матір. Венді спала на боці, укрита ковдрою аж під підборіддя, пасмо солом’яного кольору волосся лежало в неї на щоці. Ні, він не кричав.
Він і далі лежав у ліжку, дивлячись вгору, і кошмар почав випаровуватись. У нього було дивне відчуття, що якусь величезну трагедію
(пожежа? вибух?)
було відвернуто всього лиш за дюйм. Він дозволив своєму розуму відплисти на пошуки тата і знайшов його, той стояв десь унизу. У вестибюлі Денні натиснув трішечки сильніше, намагаючись промацати тата зсередини. Там було недобре. Бо тато якраз думав про Оте Погане. Він думав, як
Денні з жахом відсахнувся від цього ментального голосу, з вибалушеними очима вчепившись судомно скорченими пальцями в стьобану ковдру. Цей голос не належав його батькові, він був лиш вдалою імітацією. Голос, який він уже знав. Хрипливий, брутальний, але також не без ноток якогось пустотливого гумору.
Отже, це було таки близько?
Денні відкинув укривала і скинув ноги на підлогу. Взув намацані під ліжком капці. Він рушив до дверей, відчинив їх і поспішив до головного коридору, підошви його капців шепотіли по ворсу килимового хідника. Він завернув за ріг.
На середині коридору, між ним і сходами, стояв рачки якийсь чоловік.
Денні закляк.
