Хейзел це також було знайомо. Вона дивилась, як заходить сонце над океаном, і розуміла, що їй залишилось жити менше тижня. Хоч би яким був результат пошуків, її подорож скінчиться на Святі Фортуни.
Вона пригадала свою першу смерть і місяці, що їй передували: її дім у Сьюарді, шість місяців, проведених на Алясці, ніч на човні в затоці Воскресіння і той проклятий острів.
Коли вона усвідомила свою помилку, було запізно.
В очах потемніло — і Хейзел затягнуло в минуле.
* * *
Дім, який вони винаймали, був обшитою дошками коробкою, що стояла на палях над затокою. Коли потяг з Анкориджа проїжджав повз, меблі тряслись, а картини стукались об стіни. Уночі Хейзел засинала під хлюпання крижаної води об каміння під дошками підлоги. Від вітру будинок скрипів і тріщав.
У них була одна кімната. Кухнею слугували газова плитка та ящик із льодом замість холодильника. Один кут призначили для Хейзел, відгородивши його завісою. Там лежали матрац і скриня з речами. На стіни дівчинка причепила свої малюнки і старі світлини з Нового Орлеану, але через це тільки сильніше сумувала за домівкою.
Матері майже ніколи не було вдома. Вона більше не називала себе Королевою Марі. Тепер це була просто Марі, наймана робітниця. Вона цілими днями куховарила та прибирала на Третій вулиці, у їдальні для рибалок, робітників залізниці й матросів, які час від часу навідувалися туди. А коли поверталась додому, то приносила із собою запах мийних засобів та смаженої риби.
Уночі Марі Левек змінювалась. Контроль над нею перехоплював Голос, він віддавав Хейзел накази і змушував працювати над їхнім жахливим задумом.
Узимку було найгірше. Через постійну темряву Голос залишався надовше. А холод був таким сильним, що Хейзел здавалось, вона більше ніколи не відчує тепла.
Коли наставало літо, Хейзел не могла насититися сонцем. Кожен день літніх канікул вона якомога довше трималась подалі від дому. Але гуляти було майже ніде. Вони жили в маленькому містечку. Інші діти поширювали чутки, що Хейзел була дочкою відьми зі старої халупи на пристані. Якщо вона наближалася, діти дражнили її та кидалися пляшками і камінням. З дорослими було не легше.
Хейзел могла зруйнувати їхні життя. Могла дати їм діаманти, перлини чи золото. На Алясці це було легко. Пагорби приховували стільки золота, що Хейзел могла завалити ним ціле місто без особливих зусиль. Але вона не тримала зла на місцевих. Їй було неважко зрозуміти, чому вони такі жорстокі до неї.
Вона проводила дні, блукаючи по пагорбах. Ворони завжди складали їй компанію. Вони каркали до неї з дерев в очікуванні блискучих дрібничок, що завжди з’являлись під її ногами. Прокляття, здавалось, птахів не зачіпало. А ще вона бачила бурих ведмедів, але ті тримались від неї на відстані. Коли треба було вгамувати спрагу, Хейзел знаходила струмок талої води й пила холодну чисту воду, поки не починало боліти горло. Вона видиралась так високо, як тільки могла, і гріла обличчя на сонячному світлі.
Це був непоганий спосіб проводити час, але вона ані на мить не могла забути, що зрештою їй доведеться повертатися додому.
Іноді Хейзел розмірковувала про батька — того дивного блідого чоловіка в срібно-чорному костюмі. Їй так хотілось, щоб він з’явився і захистив її від мами, можливо, скористався своїми силами, щоб позбутися того жахливого Голосу. Якщо він бог, то має бути на це здатен.
Вона підводила очі на воронів і уявляла, що птахи — його вісники. Їхні очі були темними та шаленими, як у нього. «Чи передають вони йому звістки про мене?» — запитувала себе Хейзел.
Але Плутон попередив її матір про Аляску. Ця земля була поза владою богів. Він не міг захистити їх тут. Може, батько й наглядав за Хейзел, але жодним чином цього не показував. Вона часто розмірковувала, чи не вигадала вона його. Старе життя здавалось їй таким далеким, як радіопередачі, які вона слухала, чи промови президента Рузвельта про війну. Час від часу місцеві мешканці обговорювали японців і сутички на віддалених островах Аляски, але навіть це здавалось чимось дуже далеким і зовсім не таким страшним, як проблеми Хейзел.
Одного разу в середині літа Хейзел затрималась на пагорбах довше, ніж зазвичай — вона погналась за конем.
Усе почалось з хрусту за її спиною. Хейзел обернулась і побачила прекрасного чалого жеребця з чорною гривою — точнісінько на такому вона їздила останнього дня в Новому Орлеані, коли Семі узяв її із собою до стайні. Вона ледве не повірила, що це той самий кінь, але потім збагнула, що таке неможливо. Кінь їв щось на дорозі, і на мить Хейзел злякалась, бо їй здалося, що він гризе один із золотих самородків, які завжди з’являлись у її присутності.
— Агов, хлопче, — покликала вона.
Кінь з опаскою поглянув на неї.
Хейзел вирішила, що він напевне комусь належить. Кінь був занадто чистим і мав занадто лискуче хутро як на дикого. Якщо вона зможе підійти достатньо близько... То що? Знайде його власника? Поверне його?
«Ні, — подумала вона. — Я просто хочу знову поїздити верхи».
