Задихалася в тому паркому серпневому пополудні. Широкі простори нових вулиць, будівництва й орди, що снують у всіх напрямках. Кружляла безцільно, аби лише рухатися в людському потоку, аби в якусь мить відчути свою приналежність до міста. Підійшовши до порту, впізнала величезні будівлі бетонних складів. Втішили її ті бетонні ангари, адже це означало: пожежа не знищила геть усе, що вона пам’ятає. Коли підійшла до навстіж відчинених дверей приміщення, побачила натовп, який лежав на голому бетоні. Німа картина. Не чула голосів. Лише дим із чубуків, погляди замучених облич, і діти, що дрімали на клумаках.
Втекла від гнітючого видовиська назад тим самим шляхом. Так вона думала. Але не було того шляху, як і не існувало того «назад». Кожне повернення — ілюзія, байдуже, чи тим часом злинули літа, чи лише одне надвечір’я. Це вона зрозуміє через багато років, не відразу, а впродовж довгої, тягучої щоденщини в Трієсті, Ровіні, Пулі. З кожним новим розчаруванням ставатиме сильнішою, зростатиме рішучість слідувати своїй вдачі, татові й мамі в собі. Скинути ланцюги, які надбала в інтернаті пані Хаслінгер.
У Салоніках вона дала собі волю: почала палити, пристрасно, відвідувала нічні бари. Одного вечора в якійсь припортовій корчмі слухала тріо музикантів і співачку, які виконували ребетіко. Коли заспівали пісню «Едірне, Едірне», подумала про маму. Може, це була її улюблена пісня? Ніколи не чула, щоб мама своє рідне «Єдрене» вимовляла грецькою — Андріанополіс, завжди лише турецькою — Едірне. Аж до ранку Лізетта залишилася в тій корчмі.
Повертаючись до готелю, вона думала про Барбару. Яким сумним і комічним є прагнення здорового життя в контексті тієї страшної історії. Якщо вона її вигадала, то потрібно було з чогось це взяти. Але все написано на фіолетових вустах барона Георга, на мертвецькій масці сім’ї Хітерот. Лізетта не менш прозірлива, ніж супутниця з корабля, Матильда Несініс із Пули.
Від адміністратора на рецепції готелю «Брістоль» дізналася, що юрми людей у приміщеннях на причалі та довкола, в покинутих складах на вулиці Саламіс, це грецькі біженці з Малої Азії. Вже рік сплять у лахміттях, на бетоні, бо більше немає порожніх сіл довкола Салонік. Все заповнене. З Анатолії прибуло більше греків, ніж мусульман виїхало до Туреччини. А ті греки не хочуть — у гори, хочуть лишитися коло моря. Бо завжди жили коло моря, там, у Туреччині. Так їй сказав адміністратор, перша людина, яка розмовляла з м’яким салоніцьким акцентом, вочевидь питомий мешканець.
