Тоді почалися балканські війни. Греки заходилися хазяйнувати в Салоніках. Потім вибухнула Перша світова, яка, усі були впевнені, не буде ні довгою, ні великою. Лізетта переїхала до родичів у Трієст. Насамкінець — бо це таки був кінець — сталася пожежа в Салоніках. Лізетта почала дбати про себе сама.
Того ранку, після першої ночі зі скрипалем Андрієм, була в собі мамою. Буде й батьком, але пізніше, у готельному номері «Брістоля», коли на по-хітеротівськи розкішному інкрустованому столі викладе решту чеків Банко ді Рома. Запише витрати, візьметься за гарячкові розрахунки: скільки безтурботних днів може забезпечити їй банківський рахунок. Не в Салоніках. У житті.
Так, потрібно було приїхати до Салонік, аби виміряти глибину відчуження від батьків. Що б не відбувалося навколо, вони жили так, як хотіли. Їхні мовчазні домовленості могла зіпсувати лише вона, тож її відправили далеко, а все — задля кращого майбутнього, яке їй готували. Мама знову отримала повну свободу, тато — міцну вуаєрську рамку. Звісно, часом вони відвідували одне одного в тих своїх окремих життях. Чи ж вони принаймні разом згоріли?
Одного ранку, коли поверталася від Андрія, їй на хвильку здалося, що в садку ресторанчика навпроти «Брістоля» промайнув кельнер — викапаний її сусід із Віа Кавана. І наступними днями на прогулянках містом їй ввижаються трієстяни.
Лізеттина пам’ять рясніє обличчями, мов поліцейська картотека. Але на відміну від картотеки, у її спогадах — самі обличчя, без імен і досьє. Навіть через десять, двадцять років усе пригадувала подоби гостей, які лише на ніч чи дві зупинилися в «Ксенодохіон Егнатіа».
Час повернутися. На початку третього тижня попросила на рецепції розклад потягів із Салонік. Через кілька днів купила квиток до Трієста з пересадкою у Белграді.
Останню ніч у Салоніках провела з Андрієм у «Брістолі». Тільки в потязі побачила, що в неї не вистачає кількох чеків. Що б про це сказала Барбара?
Цього разу не буде затримок на турецько-сербському кордоні, бо того кордону вже не існує. Потяг лише промчить закиненою станцією, де того паркого пополудня чотирнадцять років тому вони годинами чекали на продовження подорожі. Не пригадує назви місця, ані причини такого чекання, але пригадує, що обідали в станційному ресторані. І що страшенно перелякалася, коли мама пішла у вбиральню. А що як не повернеться? Про це подумала. Пам’ятає канделябри біля огорожі перону й будівлю станції з бегоніями на вікнах.
<p>6</p>