Перед подорожжю до Пули цілісінькими днями читає щоденник. Записи, зроблені рукою гімназиста, студента, письменника відтворюють миті, які б інакше ніяк не запам’яталися. Порожній хід безіменних днів. Але саме в них ховається життя. З захопленням пригадував ранки, коли втікав з навчання і годинами просиджував з товаришами в кондитерській «У мадяра», чи безбарвні пополудні в їдальні казарми у Чупрії, коли їв вафлі, пив пиво й розтринькував вічність згаяного року в армії.
Час минулий дихав у кожній миті, він відчував фізичну присутність людей, згаданих у щоденнику. Хоча іноді, поки рухався сірістю повсякдення, його долала втома. Тяжіння хроніста записати щонайбільше деталей дня, що минув — бо більшість записів робилася пізно ввечері — відбирала в щоденника будь-яку літературну цінність. Монотонне накопичування сухих фактів без аналізу. Ніяких висновків, лише рішення, патетичні зарікання
А тоді, на початку п’ятого зошита, виринає ім’я: Іда Ройнич. Запис свідчить, що вони познайомилися на зустрічі нового 1974 року на пульській дискотеці «Уляник». Наступного дня кохалися в закинутому складі для човнів на Валканах. Наступний запис у щоденнику лише через два тижні. Він у Белграді, готується до іспиту з естетики. Згадує листа, який йому надіслала Іда Ройнич з Любляни. І це все про особу, яку не може пригадати. Не пригадує жодного кадру з тієї новорічної ночі; не пригадує, що на пляжі Валкане було приміщення для човнів. Ніколи не проводив новорічну ніч у дискотеці. Але запис невблаганний, зроблений його рукою.
Епізод зустрічі Нового року на дискотеці «Уляник» чотири десятиліття тому й авантюра з Ідою Ройнич наступного дня, про що беззаперечно свідчить його щоденник, геть вибили його з рівноваги. Почав прокидатися вночі. Наступних кілька днів він помітно знервований. В інтернеті навгад читає тексти про деменцію. Намагається знайти нотатник з готелю «Гарібальді» у Венеції з записами невідомого гостя на тему Альцгеймера. Не вдається. Але у двадцять другому зошиті щоденника є запис про цю подію, навіть коротка цитата з тієї нотатки, що «за деякими дослідженнями в Америці, хворі на Альцгеймера ще з дитинства схильні до записування усього, що їх оточує, вони складають різні списки, ретельно ведуть щоденник». Потім він консультується з приятелем нейропсихіатром під тим приводом, що буцімто в романі, який пише, йому потрібно описати випадок деменції, коли з пам’яті стирається не тільки подія, а й все, що їй передувало. «У розвиненій стадії деменції це звична річ; але тоді з’являються проблеми й в повсякденній комунікації, каже йому приятель. Хворий часом не знає ні хто він, ні де він. Звісно, забуття може бути й наслідком механічного пошкодження голови».
Все це не його випадок. Припинив читати щоденник. Повернувся до рукопису роману. Відмовився від лінеарності, взяв собі декілька відправних точок. Вперше так пише. Для кожного персонажа відкрив окремий файл. Десь їхні шляхи перетнуться. Його справа — йти за власним інстинктом. Тишма мав рацію. Прислуховуватися до тротуарів. Є що почути.
З тими розрізненими історіями приїхав до Пули. На рецепції готелю «Скалета» йому люб’язно запропонували апартаменти замість кутової кімнати. Мабуть, сталося якесь непорозуміння. Під час бронювання він підкреслив, що хоче ту саму кімнату, в якій був чотири місяці тому. Відразу в готельному комп’ютері знайшли його мейл. Він помилився. У листі не йдеться про те, що він хоче якийсь певний номер. Він лише розгублено усміхається. Він чітко пам’ятав речення, яке в дивний спосіб зникло з тексту.
Отже, від самого приїзду все пішло не так, як планувалося. Перші дві ночі, поки не звільнилася кутова кімната, він провів у апартаменті. Різниця в ціні була — за кошти готелю. Наступні два дні валіза лежала на підлозі нерозпакована. Він прогулювався містом, рухався за картою, яка була лише в його голові. Помічав час від часу якесь знайоме обличчя, задоволено констатував, що з бородою його ніхто не впізнає. Навіть Горан Бан не озвався, коли проходив повз нього Кандлеровою.