Є певна сила, що формує всі бари в цьому всесвіті. Інакше й бути не може, тому що форма визначається функцією. Функція: доправляти людям ємності з алкогольними напоями. Форма: стільці для сидіння, столи для ємностей. Я зайшов, відтягнув один стілець і сів за вільний столик. Інші присутні не звертали на мене уваги так само, як я не звертав уваги на них. До мене підбігла пухкенька офіціантка в короткій спідниці, ігноруючи свист компанії юнаків за сусіднім столиком і заразом спритно ухиляючись від їхніх хапких пальців.
— Шо нада? — запитала вона, роздувши ніздрі на юнаків, коли ті відсалютували в її бік кухлями з пивом і гучно випили за неї.
— Пива, — сказав я, і вона подалася геть.
Пиво виявилося гострим і холодним. Офіціантка сама відрахувала решту з монет, які я розклав на столі (так тут, схоже, було прийнято), а тоді повернулася за барну стійку.
Щойно я ковтнув пива від душі та витер із рота піну, у дверях з’явився ще один молодик і метнувся до суміжного столика.
— Porkacoj! — хрипко прошепотів він.
Двоє з юнаків незграбно звелися на ноги й кинулись у віддалений кінець бару.
Я поставив пиво, сяк-так позбирав свої монети та дременув за ними. Тут коїлося щось недобре, хоч я й не знав, що саме. Репліка в перекладі звучала як «погані свині», й це, напевно, був місцевий сленґізм, оскільки я не сподівався побачити тут якихось забрьоханих паць. Слово «свині» часто вживають на позначення поліцейських, і, здається, реакція двох молодиків це підтверджувала. А мені обережність не завадила б. Хлопці чкурнули якимось коридором, і коли я туди дістався, у протилежному його кінці саме зачинялися двері. Щойно я поклав руку на клямку, з протилежного боку гучно засигналила сирена, а в щілинах між дверима та їхньою рамою спалахнуло сліпуче світло.
— Що це таке? — промовив хрипкий і гучний голос. — Може, ви драпаєте через чорний хід, бо на парадному наш патруль? Погляньмо на ваші документи.
— Ми не зробили нічого поганого!
— Поки що ви не зробили нічого доброго. Хутчіше, документи.
Я непорушно застиг, сподіваючись, що до поганої свині за дверима не приєдналися його товариші по хліву, ті, що перебували в барі. Грубий сміх, що лунав по той бік дверей, зовсім не здавався веселим.
— Так, так... обидва прострочені? Ви, хлопці, бува не думаєте ухилитися від призову?
— Канцелярська помилка, — проскімлив слабкий голос.
— Нам часто такі трапляються. Ходім.
Зникло світло, стихли звуки кроків. Я зачекав рівно стільки, на скільки вистачило духу, а тоді прочинив двері та залишив бар. У провулку було порожньо, свиня та в’язні вже пішли. Я теж пішов — так швидко, як лише зміг, не зриваючись на біг. А тоді зупинився. Від чого я тікаю? Після відходу поліцейських бар стане для мене найбезпечнішим місцем у місті. Я зупинився в темних дверях і озирнувся на задній вхід. Звідти більше ніхто не з’явився. Я порахував до трьохсот, а тоді, для певності, назад до нуля. Двері стояли зачинені. Я сторожко, готовий негайно втекти, повернувся до бару та заглянув до зали. Жодного поліціянта не було, зате були зародки ідеї.
Коли я знову ввійшов, четверо молодиків за столом підвели очі; на одному з місць, які нещодавно звільнилися, сидів новачок. Я похмуро похитав головою й опустився на стілець.
— Їх злапав porkacoj. Обох.
— Я ж говорив Білові, що йому потрібні нові папери, а він мене не слухав, — озвався білявий, той самий, що нагодився із попередженням. Хруснув пальцями, а тоді схопився за своє пиво. — Треба мати дійсні папери.
— Мої папери прострочені, — безрадісно промовив я, а тоді помахав рукою офіціантці.
— Тоді треба було сидіти в Пенсильдельфії, — кинув один з компанії, дзюбатий юнак у золотаво-зеленій сорочці не свого розміру.
— Звідки ти взяв, що я з Пенсильдельфії? — обурився я. Він посміхнувся.
— А звідки ще тобі бути з таким селюцьким акцентом?
Я теж посміхнувся, подумки засяявши від задоволення. Дедалі краще й краще. Я знайшов компанію утікачів від призову, один із яких, може, співпрацює з поліцією, та рідне місто. Справи налагоджуються. Я сховав носа у своєму пиві.
— Тобі слід роздобути нове посвідчення, — порадив той, хто приніс дружнє попередження і, ймовірно, доносив поліцейським. Я засопів.
— Тут це легко сказати. Але в Пенсильдельфії це нереально.
— Тут це теж складно. Якщо не мати потрібних зв’язків.
Я підвівся.
— Мені вже час. Радий знайомству, хлопці.
Перш ніж піти, я переконався в тому, що поліцейські зникли. Тоді вийшов і став чекати. За мить вийшов мій новий друг і всміхнувся мені.
— Розумно. Не дуже розпатякуй, що відбувається. Мій ярлик — Джек.
— Називай мене Джим.
— Непогане ім’я, Джиме. Скільки в тебе вільних грошей?
— Небагато. У мене був невдалий рік.
— За три рафінадки я зведу тебе із самим босом. Він попросить двадцять.
— Посвідчення коштує не більше як десять. Тобі дістанеться півтора.
— У глушині не самі йолопи живуть, хіба ні? Давай мені гроші, і ми почапаємо.
