Я заплатив хлопцеві його частку, а після того, як він повернувся, приставив йому до шиї, просто під вухом, вістря ножа та натиснув якраз достатньо, щоб проколоти шкіру. Коли я показав йому свіжу краплинку крові, той навіть не ворухнувся.
— Це маленьке попередження, — сказав я. — Ті свині чекали, поки ти когось виманиш. Це мене не обходить. Мене обходить моя шкура. Щось мені підказує, що ти працюєш на два фронти. Працюй на правильному фронті, зі мною, бо інакше я тебе знайду й поріжу. Зрозумів?
— Зрозумів... — безрадісно озвався хлопець із дрожем у голосі. Я прибрав ніж і поплескав його по плечах.
— Ти мені подобаєшся, Джеку. Швидко вчишся.
Ми мовчки пішли, і я почав сподіватися, що він зробив правильні висновки. Я не люблю погроз і, коли мені погрожують, роблю щось протилежне тому, чого від мене вимагають. Але досвід спілкування з дрібними злочинцями навів мене на думку про те, що на них погрози зазвичай діють. Іноді діють.
Дорогою ми проминули низку інших барів, і Джек уважно заглядав у кожен із них, перш ніж рухатися далі. У п’ятому він знайшов те, що шукав, і жестом покликав мене за собою. В цьому закладі було темно й накурено, зусібіч ревла неприємна музика. Джек першим попрямував у віддалений кінець зали, до ніші, в якій музика діяла на нерви не так — принаймні не так, як смугасте вбрання товстуна. Той, відкинувшись назад, сидів у важкому кріслі та цмулив крихітну порцію отруйного зеленого напою.
— Здоров, капітане, — озвався мій провідник.
— Хутко вали звідси, Джеку. Мені такі, як ти, тут не потрібні.
— Не кажи такого навіть для сміху, капітане. У мене є для тебе гарна робота в ім’я милосердя. Оцей-ось необстріляний шніцель тікає від призову. Йому треба нове посвідчення.
Крихітні очі блимнули у мій бік.
— Скільки в тебе є, шніцелю?
— Джек каже: півтора йому, десять тобі. Йому я вже заплатив.
— Джек — брехло. Це коштує дванадцять, і я віддам йому його частку.
— Згода.
Оборудку провернули миттєво. Я віддав капітанові гроші, а він мені — зачухану пластикову теку. В ній лежали розмитий знімок юнака, що ним міг бути який завгодно мій ровесник, а також інші необхідні дані, серед яких геть інша, ніж у мене, дата народження.
— Тут написано, що мені всього п’ятнадцять! — обурився я.
— У тебе дитяче обличчя. Тобі це може зійти з рук. Помолодшай на кілька років або йди до армії.
— Я вже почуваюся молодшим. — Я поклав посвідчення до кишені та підвівся. — Дякую за допомогу.
— Та будь ласка. Аби тільки в тебе були рафінадки.
Я вийшов із бару, перетнув дорогу та знайшов темні двері, біля яких можна було зачаїтися. Довго чекати не довелося, бо Джек з’явився невдовзі після мене та почимчикував геть. Я трохи швидше почимчикував за ним. Коли я вже дихав йому в спину, він почув мої кроки й розвернувся.
— Це лише я, Джеку, не турбуйся. Я хотів подякувати тобі за послугу.
— Так, звісно, прошу.
Він повів очима, оглядаючи безлюдну вулицю.
— Джеку, ти міг би зробити мені ще одну послугу. Покажи своє посвідчення. Я просто хочу порівняти його з моїм, аби впевнитися, що капітан не підсунув мені фальшивку.
— Він би так не вчинив!
— Переконаймося в цьому.
У світлі ліхтарів зблиснув клинок мого кинджала, і Джек сягнув рукою під куртку, а тоді тицьнув мені теку, страшенно схожу на мою. Я став до світла, щоб на неї подивитися, а тоді повернув її. Щоправда, Джек був людиною підозріливою, тож перш ніж сховати теку, він глипнув на неї — і в нього премило відвисла щелепа.
— Це ж не моє — це твоє!
— Правильно. Я поміняв їх місцями. Ти сказав мені, що це посвідчення дійсне. То й користуйся ним.
Я пішов під гору, віддаляючись від берега, й обурені вигуки Джека поступово затихли в мене за спиною. Я прямував до кращого району, без кримінальних елементів. І почувався дуже задоволеним собою. Посвідчення могло виявитися дійсним, і Джек у такому разі не втратить нічого.
Та якщо із посвідченням щось не так, це Джекова проблема, а не моя. Сам викопав яму, сам у неї й упав. Це дуже справедливо. А ще я рухався у потрібному напрямку. Далі від узбережжя справді було краще: будівлі стали вищі, вулиці — чистіші, а вогні — яскравіші. А я став утомленіший. Мене покликав до себе ще один бар, і я відгукнувся. Оксамитові портьєри, м’яке освітлення, шкіряна оббивка на меблях, симпатичніша офіціантка. Мій одяг її не вразив, але чайові за принесене пиво вона прийняла.
Насолоджуватися ним я зміг дуже недовго. У цьому місті було чимало поліцейських, і погані свині ходили по двоє. У двері перевальцем ступила одна їхня парочка, і моя душа наблизилася до п’ят. Але чому я стривожився? З моїм посвідченням усе гаразд.
Поліцейські обійшли залу, роздивляючись посвідчення, і кінець кінцем дісталися до мого столика.
— Добрий вечір, офіцери, — улесливо озвався я.
— Кінчай каґалити і показуй, що там.
Я всміхнувся та передав їм теку. Поліцейський, який розгорнув її, роздув ніздрі й задоволено пирхнув.
— Диви, що тут у нас! Це ж Джек, сарака, вийшов зі своєї території. Негарно так робити, Джеку.
— У нас вільна планета!
