— Не для тебе, Джеку. Ми всі знаємо про твою домовленість із поліцією бухти. Сиди там, стукай на своїх дружків — і тобі дадуть спокій. Але ти вийшов зі своєї території, Джеку.
— Я зараз піду назад, — пообіцяв я, підводячись і відчуваючи, що потопаю.
— Пізно, — промовили вони в унісон і хвацько надягнули на мене кайданки.
— Страшенно пізно, — додав той, що роздував ніздрі. — Кінчилася твоя робота, Джеку, почалася служба.
Оце й справді викопав яму й сам у неї впав. Цього разу я просто трішечки перехитрував самого себе. Виглядало на те, що в мене щойно почалася нова, захоплива військова кар’єра.
Камера була мала, а ліжко — жорстке, проте я не скаржився. Після напруженого дня, який для мене щойно закінчився, хотілося лиш одного: сну. Я, певно, хропів, уже падаючи на парусинову постіль, бо не пам’ятав, як торкнувся обличчям брудної подушки. Поспавши знесиленим сном, я прокинувся тоді, коли в заґратоване вікно проник сірий промінь світла. Я почувався бадьорим і відпочилим, доки не збагнув, де перебуваю. Мене опанував чорний смуток.
— Що ж, могло би бути й гірше, — весело промовив я.
— Як? — зневірено огризнувся. На це простої відповіді не знайшлося. Мій живіт бурчав від голоду та спраги, і смуток посилився. — Плаксій, — посміхнувся я. — Тобі бувало й набагато гірше. Кинджал забрали, та все інше залишили. У тебе є гроші, посвідчення.
«І відмичка», — додав я подумки. Присутність цього маленького інструментика зігрівала мене, даючи надію на втечу в майбутньому.
— Я голодний! — пролунав юний голос, і загриміли ґрати.
Крик підхопили інші.
— Харчів. Ми не злочинці!
— Мама завжди приносила мені сніданок у ліжко...
Ця остання жалібна репліка не надто мене вразила, але загальний настрій я поділяв, тож долучився до галасу.
— Добре, добре, стуліть пельки, — озвався старший і грубіший голос. — Хавчик уже в дорозі. Щоправда, ви ні на що не заслужили, ухильники.
— Та до каґалу це, сержанте. Щось я не бачу твоєї жирної туші в армії.
Мені страшенно закортіло зустрітися з останнім мовцем: він виказав трохи більше відваги, ніж решта крикунів. Чекати довелося не надто довго, хоча воно навряд чи було того варте. Холодний суп із локшиною та солодкою червоною квасолею — це, як на мене, не найкращий початок дня. Я замислився, як він закінчиться.
Часу на роздуми в мене було вдосталь, оскільки після годування, як у зоопарку, нам дали цілковитий спокій. Я витріщився на потріскану стелю та поволі почав усвідомлювати, що моя недоля, якщо до неї придивитися, не така вже й страшна. Я перебуваю на Невенкеблі, живий і здоровий. Попереду в мене перспективна кар’єра. Я дізнаюся, що й до чого, з’ясую все, що вдасться, про це суспільство, а то й навіть знайду слід Гарса — чи генерала Зеннора, якщо Бібс правильно розчула його прізвище. Він у війську, а зовсім незабаром у війську опинюся й я (це може зіграти мені на руку). А ще в мене відмичка. Слушної миті я тихенько розчинюся в повітрі. А як погано може бути в армії? Я ж був вояком на Спіовенте, і тамтешня підготовка має стати у пригоді...
О, як же ми дуримо самих себе.
Десь приблизно опівдні, коли мої малодушні товариші заходилися ревти, вимагаючи харчу, загриміли, відчиняючись, двері камер. Ревіння змінили жалібні вигуки: нам наказали вийти з камер і скували кайданками в довгу вервечку. Нас було десь із десяток, близьких за віком і понурих із вигляду. Попереду зловісно маячіло невідоме майбутнє. Постійно шпортаючись і лаючись, ми побрели з тюремного корпусу на в’язничне подвір’я, де чекав заґратований транспорт, аби повезти нас назустріч долі. Нас загнали досередини, ввімкнули акумулятор чи паливний елемент, і той безшумно рушив на велелюдні міські вулиці. Одяг тут був дещо інакший, а транспорт мав незвичні обриси, та це могло бути на якій завгодно планеті із просунутою технікою. Не дивно, що тутешні відокремилися від решти цієї занепалої планети. Егоїстично, проте зрозуміло.
Затятим злочинцям не забезпечили таких безглуздих зручностей, як сидіння, тож ми міцно трималися за ґрати та влітали один в одного на поворотах. Худий чорнявий юнак, прикріплений до мого лівого зап’ястка, тремтливо зітхнув, а тоді повернувся до мене.
— Як довго ти тікав? — запитав він.
— Усе життя.
— Дуже смішно. Я протримався шість місяців від дня народження, шість коротких місяців. Тепер усе це скінчилося.
— Та ти ж не помираєш, а просто йдеш до армії.
— А яка різниця? Мого брата призвали торік. Він потай надіслав мені листа. Тоді я й надумав тікати. Знаєш, що він написав?..
Згадавши про це, хлопець округлив очі й затремтів, та доки він заговорив, наш транспорт різко зупинився й нам наказали вийти.
