— Вибач. Зараз поясню. Якщо говорити про військо, то ми вже не на цій базі: нас відправили до форту Абомено. Там нас шукатимуть, але знайти нас буде важко. Щоб вказана кількість присутніх залишилася правильною, двох вояків у цій партії, досі присутніх у цій партії фізично, прибрали на папері. Це ордери на них, капрале: я подумав, що ще трохи солдатів зайвими не будуть. Я ж, як ти бачиш, тепер сержант. Ми займемо їхнє помешкання, їстимемо їхні харчі, забиратимемо їхню платню. Помилку виявлять аж за кілька тижнів, а може, й місяців. А на той час ми вже давно зникнемо. Отже... почнемо свою нову кар’єру унтер-офіцерів?
— Умгу, — приглушено озвався Мортон, і в нього заплющились очі. Якби я не притиснув його у вертикальному положенні до стіни, він би сповз на землю. Я кивнув на знак згоди.
— Я й сам почуваюся якось так. День однозначно був нелегкий.
Втома не мала жодного значення, і спрага теж, хоч і та, і та існували й подавали настирливі сигнали. Їх треба було ігнорувати. Статус має свої привілеї, а ми не збиралися користуватися ними, не набувши відповідного іміджу. Я потрусив Мортона так, що в нього розплющились очі й він мляво кліпнув на мене.
— Ще одне зусилля наостанок, Морте. Ми прямуємо до військової крамниці, про хмільні радощі якої чували, і там розтринькаємо трохи грошей. Опісля ми станемо вільними птицями та будемо їсти, пити й розслаблятися. Ти готовий?
— Ні. Я побитий, змучений, мертвий. Я не спроможний рухатися. Ти йди далі. Я не витримую...
— Тоді мені просто доведеться здати тебе сержантові Бельбасу, який щойно нагодився та стоїть якраз за твоєю спиною.
Мортон, зболено зойкнувши, підскочив у повітря та побіг, ще навіть не торкнувшись ногами землі. Я його не відпустив.
— Звиняй. Нема тут ніякого Бельбаса. Це я збрехав, аби запустити в тобі потік адреналіну. Ходім.
Ми пішли. Швидко, поки сплеск енергії не вичах. Завдяки йому Мортон дістався до військового магазину, де я притулив його до стіни неподалік касира, вручивши свій стос паперів.
— Стій тут, новобранцю, не ворушись і не випускай із рук цих паперів, бо я з тебе щонайменше шкуру спущу.
Упхнувши папери до його зм’яклих рук, я прошепотів:
— Якого розміру кітель візьмеш?
Він багато разів кліпнув, я покліпав за ним і врешті-решт видобув потрібну інформацію.
Я купив дещо у знудженого продавця, додав до цього кілька смужок і тюбик суперклею, заплатив за все частиною грошей Ґоу (дякую, капрале) та й повів Мортона вглиб крамниці. До порожнього в цей час доби сортиру.
— Заходитимемо до кабінки по одному, — мовив я. — Нам не треба чиїхось недоречних висновків. Зніми польовий одяг і вберися в цю форму. Ворушися.
Поки він перевдягався, я причепив на свої рукави нові сержантські нашивки поверх капралових. Коли Мортон натиснув на змив і вийшов, я поправив йому шийну хустку та приклеїв на рукав знак підвищення. Його польова форма, як і стос паперів, опинилась у смітті, і ми подалися до бару для унтер-офіцерів.
— Пива — чи чогось міцнішого? — запитав я.
— Я не п’ю.
— Тепер п’єш. І лаєшся. Ти в армії. Сиди тут і посміхайся, як капрал, а я зараз повернуся.
Я замовив дві подвійні порції нейтрального злакового спирту й трохи пива, влив етиловий спирт у пиво, скуштував його, щоб упевнитися, що воно не видихнулось, а тоді потупав до нашого столика. Мортон випив, як йому й було наказано, вибалушив очі, охнув, а тоді випив знову. На його щоках заграв рум’янець, тим часом як я вихилив половину своєї склянки й щасливо зітхнув.
— Не знаю, як тобі подякувати, що й сказати...
— Тоді не кажи нічого. Пий до дна. Я рятував власну шкуру, а ти просто опинився поруч.
— Хто ти, Джеку? Звідки ти знаєш, як робити те, що ти робив?
— Ти б повірив мені, якби я розповів, що мене відрядили сюди як шпигуна вишукувати військові таємниці?
— Так.
— Ну, я не шпигун. Я такий самий призовник, як і ти. Щоправда, мені доведеться визнати, що моя батьківщина значно далі, ніж Пенсильдельфія. Ось і все, допий склянку, ти швидко навчаєшся. Я візьму ще пару напоїв і трохи їжі. Тут, як я бачив, є котоброди. Візьму кілька штук.
Їжа та випивка пригодилися, як і смуги на наших передпліччях. Мортон жадібно накинувся на свій харч. Я їв повільніше, уже якось непомітно замислившись про наступний крок. Далі були сигари (гаманець Ґоу виявився бездонним) і знову випивка.
— Це реально класно, Джеку, реально класно. Ти реально класний, реально класний.
— Спи, — промовив я, коли його погляд розфокусувався, а голова з глухим стукотом опустилася на стіл. — Ти прокинешся новою людиною.
Сам я пив потроху, бо хотів від алкоголю лише стимуляції, а не забуття. У клубі було майже порожньо: крім нашого столика, зайнятим стояв усього один, унтер-офіцер за яким спав так само, як Мортон. І певно, був так само п’яний. Прості задоволення військового життя. Я трохи відпив і згадав свою попередню військову кар’єру, на Спіовенте, Слона, нині покійного, та людину, винну в його смерті.
