— Так. І візьміть до уваги: якщо на нас нападуть, ми будемо захищатись.
— Я б не став цим перейматися. Як стійкий прибічник індивідуального мутуалізму я б нізащо не завдав шкоди іншому.
— Але це зробила б ваша армія — чи ваша поліція! — схитрував я.
— Я, звісно, знаю ці слова, проте не бійтеся. Тут немає ні армії, ні поліції. Можна запропонувати вам частування? Щось я кепсько приймаю гостей.
— Аж не віриться, що це відбувається насправді, — пробурмотів я. — Сержанте, зв’яжіться зі штабом генерала Ловендера. Доповідайте, що ми вступили в контакт із ворогом. Жодних ознак опору. Інформатор стверджує, що немає ні збройних сил, ні поліції.
Під пильним наглядом моїх озброєних солдатів Штірнер відчинив одну шафку й дістав високу пляшку незвичної форми. Поставив її на стіл разом із тацею з келихами.
— Вино, — пояснив він. — Дуже хороше, для особливих гостей. Сподіваюся, воно сподобається вам і вашим товаришам.
Він передав мені один келих.
— Спершу скуштуйте його самі, — з військовою підозріливістю запропонував я.
— Мені аж соромно стає від вашої ґречності, безіменний пане.
Він трохи надпив, а тоді передав келих мені. Вино було дуже добре.
— Тут сам генерал говорить, — з тривогою гукнув сержант, підбігши до нас із радіо.
— Це капітан Дрем.
— Дреме, як розуміти це повідомлення? Ви знайшли ворога?
— Я зайняв генераторну станцію, сер. Втрат немає. Опору теж.
— Ви вступили в контакт першими. Яка в них система оборони?
— Її не існує, генерале. Вони зовсім не чинили спротиву. Мій полонений стверджує, що тут немає ні війська, ні поліції.
Генерал недовірливо загмикав.
— Я пошлю по вас із полоненим гвинтокрил. Хочу допитати полоненого особисто. Кінець зв’язку.
Чудово. Мені геть не хотілось опинитися серед військового начальства. Надто вже висока була ймовірність, що з’явиться генерал Зеннор і впізнає мене за старими добрими часами, коли він звався Гарсом. Інстинкт самозбереження спонукав мене шаснути в нірку. Але моїм особистим потребам суперечила можливість урятувати не одне життя. Якщо зумію переконати армійських дурбеликів у тому, що опору справді не буде. Інакше якийсь надміру агресивний каґалець неодмінно занервує й почне стріляти. Тоді до нього долучаться всі його істеричні дружки, і... Це був дуже реалістичний сценарій. Я мусив докласти зусиль, аби його уникнути.
— Наказ від генерала, — сказав я своїм солдатам, що чекали на мої пояснення. — Я мушу привезти йому полоненого. Транспорт уже вирушив. Сержанте Бло, ви за старшого, доки сюди не надійде вам на заміну лейтенант Геск. Переберіть керівництво на себе. І подбайте про вино.
Сержант віддав честь, і, щойно я пішов, солдати вже тягнулися по пляшку. Якби ж то мені були доступні такі прості військові задоволення...
— Ви йдете зі мною, — сказав я Штірнерові й показав на двері.
— Ні, я зобов’язаний залишатися тут. На жаль, я не можу зробити вам таку послугу.
— Ви зробите послугу не мені, а власному народові. Там велика армія. В ній усі мають отаку зброю. Зараз вона висаджується у вашій країні для її захоплення. Можливо, будуть убиті люди. Але, якщо я повезу вас до командира і ви зумієте переконати його, що ваш народ не опиратиметься, це врятує не одне життя. Ви мене розумієте?
Поки я говорив, на обличчі Штірнера дедалі чіткіше проступала гримаса жаху.
— Ви серйозно? — видихнув він. — Ви справді маєте на увазі те, що кажете. — Я похмуро кивнув. — Тоді, звісно, так. Це незрозуміло, та я мушу йти. Аж не віриться.
— Ваше почуття взаємне.
Я повів його до дверей.
— Я можу зрозуміти відсутність армії: усі цивілізовані планети обходяться без війська. Але ж поліція — це, так би мовити, необхідне зло.
— Не для тих, хто практикує індивідуальний мутуалізм.
Тепер, коли йому випала нагода прочитати маленьку лекцію, він пожвавішав.
— Ніколи про нього не чув.
— Як же вам не пощастило! Ризикуючи все спростити, я поясню...
— Капітане Дрем, мені треба з вами поговорити! — заявив пропащий капрал, вибираючись із командної машини, попри кволі намагання Мортона його зупинити. Він зупинився переді мною, різко виструнчився й віддав честь. — Тепер я бачу, що помилявся, сер. Через вашу молодість і позірну слабкість я вважав себе мудрішим за вас, тож не виконав наказ і зарядив пістолет. Тепер я знаю, що помилявся, а ви мали рацію, й уклінно прошу другого шансу, бо мені тридцять років і армія — це мій фах.
— А звідки ти знаєш, що я мав рацію, рядовий Аспія?
Він поглянув на мене із сяйвом в очах.
— Тому що ви мене побили, сер! Збили мене з ніг, абсолютно чесно. Чоловік сказав, чоловік зробив — і ви це зробили!
Що це ще за брутальна каґальня?! Він не скорився обгрунтованому наказу, що мав на меті уникнути насильства. Лише тоді, коли я вивів його з ладу, йому здалося, що таки моя правда. Розум відмовлявся сприймати таку збочену, перекручену логіку, і в мене, взагалі-то, не було часу над цим замислюватися. Я, мабуть, тільки й міг, що підіграти йому й забути про це.
