— Знаєте, колишній капрале, я думаю, що вірю вам. Лише справжній чоловік здатний визнати свою помилку. Тож, хоча ви — нещасний, жалюгідний рядовий, а я — гордий капітан, потисну вам руку й поверну вас на службу!
— Ви справжній чоловік, капітане, і ви ніколи про це не пожалкуєте!
Він потряс мою руку, а тоді поплівся геть, кісточками пальців витираючи з ока сльозу. Тим часом з неба чувся дедалі гучніший брязкіт, на нас насунула тінь, і я, підвівши погляд, побачив, що це знижується гвинтокрил.
— Мортоне, ви за старшого, доки я не повернуся. Йдіть до сержанта Бло, прийміть командування й дозвольте йому ухвалювати всі рішення, а тоді погоджуйтеся з ним.
Він тільки й зміг, що закивати, тоді як я відвів Штірнера до гвинтокрила та сів туди слідом за ним.
— До генерала, — наказав я пілотові, а тоді тяжко зітхнув. Щось мені підказувало, що я сам лізу в зашморг і гарненько розправляю мотузку на своїй шиї. Насправді ж у мене просто не було вибору.
— Я читав про такі транспортні засоби у книжках з історії, — озвався Штірнер, захоплено визираючи з вікна, тим часом як ми з гуркотом здійнялися в небо. — Це дуже важлива для мене мить, безіменний пане.
— Капітане, називайте мене капітаном.
— Радий знайомству з вами, Капітане. І дякую за нагоду пояснити вашим лідерам, що вони можуть прийти з миром. Вони не мають боятися. Ми б ніколи не завдали їм шкоди.
— Я побоювався, що буде навпаки.
Час на теревені вичерпався, бо гвинтокрил уже сідав біля броньованої колони танків. Під навісом у полі неподалік виставили столи, крісла та невеличкий бар, і ми сіли, мало не зачепивши несучим гвинтом офіцерів, які там зібрались. Я зіскочив на землю, хвацько відкозирнув і розслабився. Зеннора там не було. Я розвернувся, допоміг Штірнерові вийти та підштовхнув його до генерала Ловендера.
— Це полонений, сер. Він розмовляє огидною місцевою мовою, яку я зовсім випадково вивчив у школі й тому можу перекладати.
— Це неможливо, — похмуро відказав той. — Ви — офіцер піхоти, а не перекладач. Штатним перекладачем є майор Кьюсел. Майоре, перекладайте!
Чорнявий майор відштовхнув мене вбік і став перед полоненим.
— Kion vi komprenas? — прокричав він. — Sprechten zee Poopish? Anxay ooyay eekspay Igpay Atinlay? Ook kook Volupook?
— Щиро перепрошую, пане, та я не розумію жодного вашого слова.
— Попався! — радісно оголосив майор. — Маловідомий діалект, яким спілкуються на понурих планетах, що важко сунуть поміж темних зір. Я вивчив його нудні немилозвучні слова багато років тому, коли був задіяний у торгівлі м’ясом. Займався імпортом свинобразячих відбивних...
— Кінчайте з цією каґальнею, майоре, і перекладайте. Спитайте його, де армія та скільки в цьому місті поліційних дільниць.
Я не без інтересу послухав, як майор, попри вроджене бажання говорити, а не слухати, усе-таки витягнув ту саму інформацію, що й я. Генерал безрадісно зітхнув.
— Якщо це правда, то ми не можемо так просто взяти й холоднокровно розстріляти їх. — Він повернувся до мене. — І ви точно впевнені, що ніхто не чинив опору?
— Ніхто, сер. Схоже, це суперечить найнепохитнішим їхнім переконанням. Можу привітати вас, генерале, з першим безкровним вторгненням у відомій частині всесвіту! Невдовзі ви захопите всю цю планету на славу Невенкебли, не втративши жодного вояка.
— Не поспішайте радіти, капітане. Генералам, які повертають війська цілими, орденів не дають. Бій! Ось де слава! Вони битимуться, пом’яніть мої слова. Така людська природа. Не можуть же всі на цій планеті бути боягузами.
— Ловендере, що відбувається? — пролунав знайомий голос, і температура моєї крові впала градусів на десять. Я нерухомо застиг на місці спиною до мовця. Генерал показав рукою.
— У нас з’явився перший полонений, генерале Зеннор. Я його допитував. Він верзе нісенітниці. Каже, тут ні армії, ні поліції.
— А ви йому вірите? Де його спіймали?
— На генераторній станції, це зробив капітан Дрем.
Зеннор зиркнув на мене, а тоді відвів погляд. Коли він раптом розвернувся, щоб поглянути на мене знову, моя спина була прямою, а лице — непроникним.
— Звідки я вас знаю, капітане?
— З підготовки, сер. Маневри, — сказав я якомога нижчим голосом. Він підійшов і наблизив своє обличчя до мого.
— Неправда. З іншого місця. І ви були де з ким іншим...
Його очі спалахнули впізнанням, і він тицьнув у мене пальцем.
— Слон! Ти був зі Слоном...
— А ти його вбив! — прокричав я, кинувшись уперед і схопивши його за шию так, що до смерті йому лишилося три секунди. Одна секунда... непритомний. Друга секунда... обм’яклий. Третя...
Світло згасло. Сильний біль у потилиці, а далі — нічого. Моєю останньою думкою було: «Чи втримав я хватку до кінця третьої секунди?»
