Спливло невідомо скільки часу, і я зрозумів, що від моєї потилиці всім тілом шириться біль. Я спробував відірватися від нього, та він ніяк не йшов. Було темно — чи то в мене були заплющені очі? Я не мав бажання це з’ясовувати. Усе надто сильно боліло. Я застогнав, і це прозвучало так добре, що я застогнав удруге. Я нечітко усвідомив крізь стогони, що мене підіймають за плечі, а на моїх губах щось мокре. Булькнув і захлинувся. Вода. Вона смакувала дуже добре. Я трохи попив і став почуватися дещо краще. Біль нікуди не подівся, та був уже не такий великий, щоб я не зміг ризикнути й розплющити одне око. Я його розплющив. Наді мною плавало якесь розмите обличчя, що набуло чіткості, коли я покліпав.
— Мортон?.. — пробубнив я.
— А хто ж іще?
Із безпросвітно похмурим виразом обличчя він потягнув мене, посадивши біля стіни, і моя голова неначе вибухнула, розлетівшись на крихітні шматочки. Його голос ледве долинав до мене.
— Візьми це до рота. Попий іще води. Лікар сказав, що ти маєш це проковтнути, як опритомнієш. Для голови.
Отрута? Де там! Ліки. Біль послабився, посилився та врешті-решт притупився. Я повністю розплющив очі й побачив смутного побитого Мортона на тлі ґрат.
— Він мертвий? — прохрипів я.
— Хто?
— Генерал Зеннор.
— Півгодини тому, коли він був тут, мав цілком живий вигляд.
Я скрушно зітхнув від змішаних почуттів. Мені хотілося помсти, хотілося, щоб Зеннор дорого заплатив за те, що завинив у смерті Слона. Я думав, що хотів, аби він теж помер. Але тепер, один раз спробувавши скоїти вбивство й чесно при цьому постаравшись, я радів, що мене зупинили. Здійснивши свою першу спробу вбивства, я виявив, що насправді мені не приносить задоволення процес розправи над людьми. Як убивця я зазнав невдачі. А зазнавши невдачі, влип у справжню каґальню. Ще й Мортона в це втягнув.
— Вибач за все це, — сказав я. — Я так захопився, що жодного разу не подумав, що, певно, вплутаю ще й тебе.
— Мене здав сержант Бло, коли приїхала на розслідування військова поліція. Він знав, що я не офіцер. Я все їм розповів. Іще до того, як мені нам’яли боки.
— У тому, що сталося, винен я.
— Не думай так. Винен не ти. Вони рано чи пізно добралися б до мене в той чи той спосіб. Армія та я — ми просто несумісні. Ти зробив усе, що міг, Джеку.
— Джиме. Моє справжнє ім’я — Джим ді Ґріз. Я з далекої планети.
— Радий знайомству, Джиме. Ти шпигун?
— Ні. Просто приїхав сюди виправити одну несправедливість. Ваш генерал Зеннор винен у смерті мого найкращого друга. Я приїхав сюди, шукаючи його.
— А як же той балакучий птах і все інше?
Я приклав палець до губ і поглянув на двері. Мортон спантеличено замотав головою, а я заговорив, поки він не встиг щось додати.
— Ти маєш на увазі той анекдот про балакучого птаха, який я збирався тобі розповісти? Про школяра, що мав балакучого птаха, який обернувся на алкоголіка та став місіонером? Я пам'ятаю цей анекдот, але останню фразу забув.
Тепер Мортон дивився на мене так, ніби я з’їхав з глузду. Роззирнувшись довкола, я побачив, що лежу на тоненькому матраці, розкладеному на дуже запорошеній підлозі. У поросі я написав пальцем: «ТИХО — МОЖЛИВО, ВОНИ СЛУХАЮТЬ!» Подивився йому в обличчя, аж поки до нього не дійшло, а тоді стер послання.
— Хай там як, Мортоне, зараз мені не хочеться розповідати анекдоти. Де ми?
— У великій будівлі, що в місті. Схоже, її захопила армія. Тут, певно, влаштували штаб абощо. Я знаю тільки, що мене поспіхом сюди привезли, обробили, а тоді закинули до тебе. У будівлі повно вояків.
— Цивільні є?
— Я не бачив жодного...
Коли у дверях заторохтів замок і вони відчинилися, ми обидва підвели погляд. Досередини посунула юрба озброєних військових поліцейських і наставила на нас пістолети. Лише після цього ввійшов генерал Зеннор. На шиї в нього була пов’язка, а в очах — потужне бажання вбивати.
— Зенноре, ти впевнений, що тепер у безпеці? — якомога ласкавіше запитав я.
Він підійшов і копнув мене в бік.
— Які ми сміливі... — видихнув я крізь біль. — Копнути пораненого, що лежить.
Він ізнову відвів назад чобіт, передумав, а тоді вихопив пістолет і спрямував його мені межи очі.
— Виведіть другого ув’язненого. Залиште нас самих. Принесіть мені стілець.
Що не кажіть, а у війську просто обожнюють виконувати накази. Мортона під гучні команди й тупіт чобіт квапливо поволокли геть, поліцейські зникли, і з’явився дерев’яний стілець, який шанобливо підсунули генералові під п’яту точку. Він повільно сів, не зводячи з мене ні очей, ні дула пістолета. Заговорив він аж тоді, коли двері клацнули й зачинилися.
— Я хочу знати, як ти сюди потрапив, як пройшов за мною слідом. Хочу знати все.
«Чому б ні?» — подумав я, потираючи зболений бік. Я почувався надто покоцаним, щоб вигадувати якусь складну побрехеньку, та й потреби в ній не було. З правдою буде простіше. Звісно, трохи відредагованою.
— Все, Зенноре? Чому б ні? Востаннє я бачив тебе тоді, коли ти продав нас униз за течією річки на Спіовенте. Це сувора планета, і таким старим, як Слон, там не місце. Він там помер, а отже, ти винен у його смерті.
Він торкнувся пов’язки на своїй шиї та прогарчав:
