— Ну, і вона хоче побачити свого справжнього татка, а його хрін зна’ де носить. Та ще гадюка, — додав Шпеник, — але не з моїх.
Страйк зрозумів, про що мова: Шпеник мав розлогу мережу знайомств у злочинних колах Лондона і професійного кримінальника легко знайшов би сам.
— Гаразд, давай ім’я і дату народження, — відповів Страйк, тягнучись по ручку і записник. Шпеник продиктував, тоді спитав:
— Скільки?
— Якось розрахуємося, — відповів Страйк.
— Серйозно? — здивувався Шпеник. — Добро. Дяка, Куше.
Не прихильник довгих телефонних розмов, Шпеник поклав слухавку, а Страйк повернувся до броколі з лососем. Новина про хвору дитину, яка хоче побачити тата, була прикра, але він подумав, що добре мати в резерві послугу від Шпеника. Цінні наводки, які Страйк звик отримувати від давнього друга, коли треба було мати щось на обмін інформацією з копами, зробилися щось занадто цінними, відколи його агенція стала успішною.
Доготувавши вечерю, Страйк поніс тарілку до кухонного столу, та не встиг сісти, як мобільний задзвонив удруге. Тепер дзвінок переспрямувало з офісного стаціонарного телефону. Страйк завагався, чи відповідати, бо було відчуття, що він знає, хто це.
— Страйк.
— Привіт, Блуї, — почувся не дуже розбірливий голос. На тлі гуділи розмови й чулася музика.
Шарлотта дзвонила йому вже вдруге за тиждень. Оскільки нового номеру його мобільного вона не мала, телефон в офісі лишався єдиним засобом зв’язку.
— Шарлотто, я зайнятий, — холодно сказав Страйк.
— Так і знала… тут такий клуб паскудний. Ти б тут просто…
— Я зайнятий, — повторив Страйк і поклав слухавку.
Він чекав, що вона передзвонить, і вона передзвонила. Страйк не став відповідати — хай говорить із голосовою поштою — і скинув піджак. З кишені при цьому вислизнув папірець, якого там не мало бути. Розгорнувши його, Страйк побачив номер мобільного та ім’я — «Біжу Воткінс». «От спритна», — подумав він: всунула записку до кишені так, що він нічого не помітив. Страйк розірвав папірець, кинув у смітник і сів їсти.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
В останній вівторок лютого об одинадцятій годині Страйк і Робін разом сіли в таксі біля офісу та приїхали до Реформ-Клубу — великої сірої будівлі XIX сторіччя на вулиці Пел-Мел.
— Сер Колін у кавовій залі, — сказав швейцар у фраку, який прийняв їх біля дверей і повів через широкий атріум. Робін, якій здавалося, що вона має елегантний вигляд у чорних штанах та светрі (в яких потім спокійно зможе піти на стеження), зрозуміла, що трохи не дотягує до обстави. На квадратних постаментах височіли білі мармурові бюсти, із золотих рам на візитерів поблажливо поглядали портрети знаменитих віґів, а рифлені кам’яні колони підносилися від плит підлоги до балконів другого поверху, а тоді до скляного склепіння стелі.
Кавова зала виявилася величезною бенкетною залою зі стінами у зелених, червоних та золотих барвах, з високими вікнами і позолоченими люстрами у гронах круглих абажурів із матового скла. Зайнятий був лише один столик, і в людині, яка за ним сиділа, Робін тут-таки впізнала їхнього потенційного клієнта, бо вчора його саме гуглила.
Сер Колін Еденсор походив із робітничої сім’ї в Манчестері, але внаслідок успішної кар’єри на державній службі отримав лицарський титул. Тепер він підтримував кілька благодійних організацій, що опікувалися освітою і допомогою дітям, і мав негучну репутацію розумного і порядного чоловіка. За останній рік його ім’я, яке досі фігурувало тільки у респектабельних виданнях, потрапило до таблоїдів, бо нищівні ремарки Еденсора на адресу Універсальної гуманітарної церкви притягнули на його голову гнів багатьох людей, в тому числі відомої акторки, шанованого письменника і цілої плеяди поп-культурних журналістів. Усі виставляли Еденсора багатієм, який злиться, бо син тринькає свій трастовий фонд на допомогу бідним.
Багатство сер Колін здобув завдяки шлюбу з донькою підприємця, який заробив мільйони на мережі крамниць одягу. Подружжя, судячи з усього, було щасливим, адже їхній шлюб тривав сорок років. Менше двох місяців тому Саллі померла, лишивши напівсиротами трьох синів, серед яких Вільям був наймолодшим, народившись за десять років після середульшого сина. Робін вирішила, що двоє чоловіків за столом сера Коліна — то його старші сини.
— Ваші гості, сере Колін, — сказав швейцар, насправді не кланяючись, але тихим і шанобливим голосом.
— Доброго ранку, — сказав сер Колін, підвівся і по черзі потиснув детективам руки.
Їхній можливий клієнт мав густу сиву чуприну й обличчя з тих, що навіюють симпатію і довіру. Щоки та чоло перерізали зморшки від усмішок, кутики вуст від природи дивилися вгору, а карі очі за біфокальними окулярами в золотій оправі були теплими. Розмовляв він і досі з манчестерським акцентом.
— Це брати Вілла, Джеймс та Едвард.
