У тому, що сталося далі, я вважаю винним себе, — провадив сер Колін. Обидва сини почали хитати головами, але сер Колін урвав їх: — Ні, дайте мені сказати. Вілл поїхав до університету, і я не так часто цікавився ним, як мав би. Я мав би ставити більше питань, мав би не приймати все на віру. Він розповідав про людей, з якими ходив до бару, про товариства, до яких приєднався, про успіхи у навчанні — а тоді зник. Просто зібрав речі і зник.
Його куратор повідомив нам про це, і ми страшенно стривожилися. Я сам поїхав до університету і поговорив з його друзями. Від них я дізнався, що Вілл ходив на зустріч, яку УГЦ проводила в університеті, там познайомився з вірянами, ті дали йому якісь матеріали і запросили на службу, і він туди сходив. А потім повернувся до гуртожитку, зібрав речі і поїхав. І більше його не бачили.
Ми простежили його шлях до Руперт-Корт і дізналися, що він на фермі Чапмен-Фарм у Норфолку. Там УГЦ зародилася, і там досі знаходиться їхній найбільший центр індоктринації. Членам общини заборонено користуватися мобільними телефонами, тож Віллу можна було тільки написати. І ми написали. Врешті-решт, пригрозивши поліцією, ми таки вмовили його на зустріч у їхньому Центральному храмі на вулиці Руперт-Корт.
Зустріч минула дуже погано. Ми ніби розмовляли з чужою людиною. Вілл був сам на себе не схожий. На все, що ми казали йому, він відповідав — тепер я це знаю — стандартними фразами УГЦ і їхнім жаргоном, а ще навідріз відмовився піти з церкви і повернутися до навчання. Я втратив самовладання, і це була велика помилка, бо це вийшло на руку тим церковникам, які змогли виліпити з нас ворогів. Треба було робити як Саллі: просто показувати йому свою любов і що ми не прагнемо контролювати чи заплутати його всупереч тому, що, звісно, розповідали про нас принципали.
Якби я залишив спілкування з ним на Саллі, може, ми й зуміли б його витягнути, але я розлютився — розлютився, що він отак відмовився від навчання і кар’єри, що влаштував стільки стресу і проблем, коли ми ще не знали, чи не доведеться Еду решту життя користуватися інвалідним візком.
— Який це був рік? — спитав Страйк.
— 2012, — відповів сер Колін.
— Тобто він там уже чотири роки?
— Саме так.
— І відколи він вступив туди, ви його бачили тільки один раз?
— Один раз особисто, а потім тільки на фотографіях, які робила агенція Паттерсона. Але з ним бачився Ед.
— Ми не розмовляли, — сказав Ед. — Минулого року я спробував підійти до нього на Вардор-стріт, але він просто розвернувся і втік до храму на Руперт-Корт. Потім я ще кілька разів там проходив і бачив його здалеку, — він збирав пожертви у банку. Він здається хворим. Дуже виснажений. Він серед нас найвищий, а з вигляду втратив пару десятків кіло.
— Судячи з усього, на Чапмен-Фарм віряни хронічно недоїдають, — пояснив сер Колін. — Вони там багато постують. Я чимало дізнався про внутрішню кухню церкви від колишнього вірянина на ім’я Кевін Пірбрайт. Він виріс у церкві. Потрапив туди трирічним.
— Ага, — втрутився Джеймс, який протягом останніх кількох хвилин помітно придушував бажання заговорити. — Він має чудову відмовку.
Запала важка тиша.
— Вибачте, — сказав Джеймс, хоч не здавалося, що він вважає себе винним, а тоді, не маючи більше сили стримуватися, продовжив:
— Слухайте, Вілл, може, і був колись дурником, який не розумів, що підпал каплиці не вирішить проблеми бідності в світі, але ну досить. Досить. Знайшов час вступати в секту — саме тоді, коли ми всі тривожилися, чи не лишиться Ед паралізованим на все життя!
— У Вілла інша логіка, — заперечив Ед.
— Та яка інша, це просто мале егоїстичне гівно, — гаряче озвався Джеймс. — Він чудово розуміє, що робить, і мав купу нагод припинити це робити. Не вважайте, що це якийсь безневинний дурник, — звернувся він до Страйка та Робін. — Вілл може бути до біса зверхнім, якщо людина не така розумна, як він, а ще ви б чули, як він сперечається.
— Джеймсе, — тихо дорікнув Ед, але його брата годі було спинити.
— Мама померла на Новий рік. Одним з її останніх свідомих бажань було написати Віллу листа, де вона благала його дозволити востаннє з ним побачитися. І що? А нічого. Він не відповів
— Так і думав, що це станеться, — пробурмотів Ед.
— Вибачте, — сказав сер Колін до Страйка та Робін. Його очі були мокрі.
— Не переймайтеся, — заспокоїв його Страйк. — Ми й не таке бачили.
Сер Колін прочистив горло і продовжив із легким тремтінням у голосі:
— Останніми свідомими словами Саллі було прохання витягнути Вілла звідти… даруйте, будь ласка, — додав він, бо з-під скелець окулярів вже лилися сльози, і почав намацувати носовичок.
Ед важко підвівся, щоб сісти ближче до батька. Коли він обходив стіл, Страйк відзначив сильну кульгавість.
