Страйк відклав телефон, нікому не відповівши, опустив цілу ногу на підлогу і на ній пострибав до ванної, хапаючись для балансу за стіну і дверну клямку. Серед багатьох емоцій, які вирували в ньому, звучало страшне відлуння дня, коли він дізнався про смерть матері. Він тоді був уражений горем, але тягар тривоги та страху, який не відпускав його, відколи Леда вийшла заміж за буйного, некерованого й молодшого за себе наркомана, зник: він міг більше не боятися страшної новини, бо вона вже сталася. І така сама ганебна тінь полегшення звивалася серед його нинішніх суперечливих почуттів: найгірше відбулося, а отже, найгіршого вже ніколи не треба буде боятися.
Звільнивши сечовий міхур і почистивши зуби, він одягнувся й причепив протез, а от про сніданок геть забув. Страйк виписався з готелю у такому розгубленому стані, що навіть не запам’ятав, якої статі була людина на рецепції.
Чи міг він цьому перешкодити? Мабуть, так, але якою ціною? Ціною постійного спілкування й чимдалі більших вимог та гучніших благань про возз’єднання від жінки, яка жила залежністю від власного болю? Він давно облишив усяку надію на те, що Шарлотта справді зміниться, бо вона уперто утримувалася від будь-якого бальзаму, відмінного від випивки, наркотиків і Корморана Страйка.
Він виїхав із поливаного дощем Кромера з думками про хао-тичну й нездорову родину Шарлотти, яка складалася суцільно з вітчимів, мачух та зведенюків, усобиць та наркотичних залежностей.
«Наша люба Шарлотта…»
Страйк їхав повз Чапмен-Фарм. Глянувши лівобіч, він знову побачив на обрії ту дивну вежу і, керуючись пориванням, на наступному повороті звернув наліво. Він мав нарешті дізнатися, що то за вежа.
«І на біса це комусь тепер треба? — спитав сердитий голос Шарлотти в його голові. — Яка тепер різниця?»
«Мені це треба», — подумки відповів Страйк.
Скільки він пам’ятав себе, у всяку тяжку мить його вірним прихистком і розрадою було розплутувати й розкривати, повертати порядок хаотичному світові, розгадувати таємниці, втамовувати свій незмінний свербіж до правди. Він мав дізнатися, що то за вежа, не через Шарлотту — і водночас заради неї. Він більше не був маленьким хлопчиком, який дивився на вежу й відчував непевну загрозу, хай навіть значно ближче коїлися страшніші речі й замість мами, яка пропадала десь у лісі, навколо скрадалися хижаки. Не був він і дев’ятнадцятирічним юнаком, який закохався у найвродливішу дівчину в Оксфорді та, засліплений та обеззброєний взаємністю, не побачив, що вона таке. Щонайменше сьогодні він розкриє секрет вежі, яка нависала в його пам’яті як символ найгірших часів його життя.
За кілька хвилин «БМВ» уже заїхало на пагорб, і вона постала перед ним, виявившись, звісно ж, церквою — старовинною нор-фолкською церквою, облицьованою камінчиками, подібно до багатьох будівель, які Страйк бачив у Кромері.
Він вийшов із машини. Табличка перед входом повідомляла, що перед церква Святого Івана Хрестителя. Керований незрозумілим пориванням, Страйк пройшов під брамою і торкнувся дверей. Він чекав, що церква буде замкнена, але двері прочинилися.
Всередині було тісно, біло та порожньо. Кроки Страйка розносилися луною, коли він ішов між лавами до простого золотого хреста над вівтарем. Тоді він сів на одну з лав.
Страйк не вірив у Бога, але в нього вірив дехто з тих, кого він любив і ким захоплювався. Тітка Джоан плекала непоказну віру, і її відданість певним формам та конструктам становила дивовижний контраст щодо ненависті його матері до будь-яких рамок та містечкових уявлень про респектабельність. Коли Страйк і Люсі жили в Сент-Мосі, Джоан щонеділі водила їх до церкви, і хоч ті сидіння в дитинстві навіювали нудьгу й пригнічували, спогади про отримані уроки дивно тішили тепер, коли він сидів на цій твердій лаві — як-бо солодко було потім нарешті вирватися на пляж! Наскільки цікавішими ставали їхні з Люсі ігри, коли вони звільнялися від нудотного чекання, поки Тед та Джоан приймали причастя! Йому спало на думку, що дещиця нудьги дітям зовсім не шкодить.
Кроки за спиною змусили Страйка озирнутися.
— Доброго ранку, — мовив новоприбулий, середніх літ чоловік із довгим блідим обличчям і м’яким поглядом, дещо схожий на вівцю. Його штани були підколоті велосипедними застібками; Страйка такого сто років не бачив.
— Доброго, — відказав він.
— У вас щось сталося?
Страйк подумав, що чоловік може бути священиком. Він був без колоратки, але й день був не недільний. «Як ти можеш про це думати в таку мить, нащо тобі та колоратка, що за манія все розгадувати?»
— Знайома людина щойно померла.
— Це страшенно прикро чути, — відповів чоловік так щиро, що Страйк сказав, ніби втішаючи незнайомця:
— Їй давно було недобре.
— О, — сказав чоловік. — І все ж.
— Так, — погодився Страйк.
— Я вас залишу, — мовив чоловік притишений голосом, пройшов у бік вівтаря і зник з очей, вирішивши, мабуть, відійти, щоб не заважати Страйку молитися. Він і справді заплющив очі, але говорив не з Богом. Він уявляв, що б сказала йому Шарлотта, якби була тепер поруч.
«Я тебе більше не дійматиму, Блуї. Тішся».
