Коли Дзян припаркувався, товари вивантажили, і троє молодиків підняли на плечі важкі частини ятки, яку вони мали поставити. Решта, в тому числі Робін, несла коробки з іграшковими черепашками, солом’яними іграшками, плакатами і брошурами. Тайо з порожніми руками крокував попереду, час до часу підганяючи надто повільну групу. Металеві стовпчики намету подзенькували у брезентовому чохлі.
Діставшись до перехрестя двох пішохідних вулиць, де мала з’явитися купа людей, щойно відчиняться крамниці, молоді люди на диво швидко встановили намет, маючи чималий досвід. Робін допомогла розкласти товари і прикріпити спереду намету лискучі плакати УГЦ.
Вона сподівалася отримати скриньку для пожертв, бо це обіцяло більше свободи. Може, навіть вдалося б прослизнути до крамниці й подивитися газети! Але Тайо наказав їй працювати на ятці разом із Вів’єн. Тим, хто вирушав збирати гроші, він повідомив, що член УГЦ збирає «в середньому» сто фунтів на день. І хоч він не сказав цього прямо, Робін здалося, що збирачі зрозуміли: з меншою сумою повертатися не варто. Вона розпачливо подивилася вслід Емілі та Дзяну, яких поставили у пару.
Коли відчинилися крамниці, повз намет почали проходити люди, яких ставало чимдалі більше. Першу годину Тайо стояв над душею, дивлячись, як Робін та Вів’єн спілкуються з покупцями й критикуючи їх, коли покупців не було. Тайо сказав Робін та Вів’єн, що навіть коли людина вирішила не купувати черепашку чи солом’яну лялечку, слід все одно пропонувати їй скриньку для пожертв на церковні проекти. Ця стратегія виявилася на диво ефективною: більшість охоче вкидали туди кілька монет чи навіть купюру, щоб не почуватися ніяково через відмову від покупки.
Нарешті (на полегшення Робін) Тайо пішов перевіряти, як справи у збирачів зі скриньками. Щойно він відійшов достатньо далеко, Вів’єн розвернулася до Робін і сказала зі звичним акцентом робітничого класу, який зраджував їй, щойно Вів’єн забувалася:
— Аж не віриться, шо Емілі взяли.
— А що таке? — спитала Робін.
— А ти не знаєш, шо сталося у Бірмінґемі?
— Ні, що?
Вів’єн роззирнулася, а тоді відповіла тихішим голосом:
— Вона там вступила у ПЗ з одним хлопом.
Робін знала, що йдеться про стосунки, у яких людина не з УГЦ не побачила б нічого екстраординарного: про моногамне партнерство, що починається внаслідок взаємного сексуального потягу, який церква вважала нездоровим продовженням потягу до власництва.
— Ого, — сказала Робін. — Я не знала.
— Ага, але це ше не все, — провадила Вів’єн. — Вона тому хлопу набрехала, шо він аж почав сумніватися у вірі, звернувся до одного зі старійшин церкви, і тоді її повернули на Чапмен-Фарм.
— Ого, — повторила Робін. — А що саме вона набрехала йому?
І знову Вів’єн роззирнулася, а тоді відповіла:
— Так, оце не рознось далі, але ж ти в курсі, шо вона й Бекка знали Утоплену пророчицю?
— Чула про таке, — відповіла Робін.
— Ну от вона набрехала про Дайю. Наговорила казна-чого.
— Так а чого саме?
— Не знаю, — відповіла Вів’єн, — але такого поганого, шо хлоп мало з церкви не пішов.
— Звідки ти стільки знаєш? — спитала Робін, ретельно зображаючи захват від обізнаності Вів’єн.
— Поговорила з іншою дівчиною, яку перевели з Бірмінґема. Вона розповіла, що Емілі і той хлоп усамітнювалися разом і відмовлялися від духовного єднання з іншими. Чистий матеріалізм. Та дівчина вважає, що Емілі намагалася спокусити того хлопа на ПБ з нею.
— Який жах, — сказала Робін.
— Та жах, — погодилася Вів’єн. — Кажуть, її довелося тягнути в автобус силоміць, а вона кричала тому хлопові: «Я тебе кохаю!» — На обличчі Вів’єн з’явилася огида. — Уявляєш? Слава Богу, що він просто пішов собі звідти.
— Ой, так, — озвалася Робін. — Слава Богу.
Вів’єн відвернулася обслужити жінку, чия маленька дитина притягнула її дивитися черепашок. Коли вони пішли — малий обіймав нову іграшку — Вів’єн знову заговорила до Робін:
— А ти в курсі, що Тато Джей останнім часом в Лос-Анджелесі? — На словах «Тато Джей» її голос став ніжним. Було очевидно, що товаришка Робін так само закохана в засновника церкви, як і більшість жінок на Чапмен-Фарм, та й частина чоловіків теж. — То він повертається наступного тижня.
— Справді? — озвалася Робін.
— Так. Він завжди повертається на Маніфестацію Утопленої пророчиці… А ти духовно єдналася з ним?
— Ні, — відповіла Робін. — А ти?
— Ні, — зітхнула Вів’єн із відвертим сумом.
Протягом наступних кількох годин Тайо час до часу повертався порахувати гроші в сейфі під столом. Один раз він щось жував і обтрусив крихти пиріжка з губ. Вів’єн та Робін він нічого не пропонував і не приносив поїсти. Минали години, і у Робін почало паморочитися в голові. З положення сонця на небі вона зрозуміла, що година вже пообідня. Хоча на фермі вона стала нечутлива до голоду та втоми, новим випробуванням стало стояння на місці та потреба усміхатися, підтримувати бадьору розмову і прозелітствувати заради церкви, коли голову пече сонце, а поїсти немає навіть звичної слизької локшини з розвареними овочами.
— Робін!
— Що?
