За сніданком до Робін підійшов молодий чоловік із короткими дредами і повідомив, що її приєднано до групи, яка сьогодні вранці поїде збирати пожертви у Норвіч.
— Приведи себе до ладу, — сказав він їй. — На твоєму ліжку лежить чистий однострій. Автобус їде за пів години.
Робін уже звикла до отаких згадок про час, який рядові члени церкви ніяк не могли відстежити, і дізналася, що найкраще сприймати подібні настанови як вимогу зробити щось якомога скоріше. Тож вона швидко проковтнула залишки своєї каші, хоч зазвичай старалася розтягнути кожну трапезу.
Зайшовши до спальні, вона побачила на ліжках чисті однострої, — уже не червоні, а білі. З цього Робін виснувала, що церква вступила до пори Утопленої пророчиці. А тоді — побачила Емілі, яка саме знімала червону кофту.
— О, Емілі, а ти теж із нами? — здивувалася Вів’єн, яка зайшла за кілька хвилин після Робін. Емілі кинула на Вів’єн ворожий погляд і відвернулася, натягуючи чисту кофту.
Робін навмисно вийшла з гуртожитку разом із мовчазною Емілі, сподіваючись сісти поряд із нею в автобусі. Та не встигли вони пройти і кількох метрів, як чоловічий голос покликав:
— Ровено!
Робін розвернулася, і в неї аж серце впало: на ферму повернувся Тайо. Він теж був у чистому білому однострої і вряди-годи навіть голову помив.
— Привіт, — сказала Робін, намагаючись зобразити радість від зустрічі, а Емілі пішла собі, склавши руки на грудях.
— Я вирішив, що ти сьогодні приєднаєшся до збору пожертв, — мовив Тайо, жестом запрошуючи її пройтися з ним, — бо думав про тебе, думав про те, що тобі слід дати більше можливостей показати зміни в твоєму мисленні. Чув, що ти нарешті пожертвувала церкві гроші. Дуже щедро.
— Ні, — відповіла Робін, не бажаючи потрапити у пастку, яку очільники церкви часто розставляли для необачних, — це не щедро. Ти був правий, я мала зробити це значно раніше.
— Хороша дівчинка, — відповів Тайо, простягаючи руку й починаючи масажувати їй шию, так що в Робін знову пішли сироти шкірою. — Щодо решти, — додав він притишено, так само торкаючись її шиї, — я почекаю, поки ти сама прийдеш до мене і попросиш про духовне єднання. Ось це буде справжня демонстрація зміни свідомості, справжня відмова від егомотивності.
— Гаразд, — відповіла Робін, не маючи сили звести на нього очі. Вона помітила, що Емілі озирнулася на них без жодного виразу на обличчі.
До автобуса Дзян та ще кілька чоловіків вже вантажили коробки з мерчем УГЦ і скриньки для пожертв з церковним логотипом-серцем. Зайшовши до салону, Робін побачила, що Емілі вже сидить поруч з Амандіпом, тож сама вона сіла поруч із Волтером, просто через прохід від Емі.
Було ще дуже рано, небо над головою перлисто сяяло. Коли автобус виїхав за електричні ворота, Робін накрила хвиля захвату: вона так тішилася нагоді знову побувати у зовнішньому світі, ніби летіла в літаку назустріч фантастичній відпустці. Вона помітила, що права нога Емілі сіпається від нервів.
— Добре, — почав Тайо з голови автобуса, за кермом якого був його брат Дзян. — Кілька слів для тих із вас, хто ще не збирав для нас кошти. Частина з вас працюватиме на ятці з товарами, інші — зі скриньками. Якщо хтось зацікавиться церквою, давайте брошуру. Сьогоднішній прибуток поділимо між нашим соціальним центром для молоді у Норвічі й нашою програмою обізнаності про зміну клімату. У нас є відповідні плакати, але будьте готові відповідати на питання. Пам’ятайте, що кожен контакт з БП — це нагода врятувати душу, тому я хочу бачити максимум позитиву. Будь-яка взаємодія з громадою — шанс показати, як пристрасно ви ставитеся до нашої місії: порятунку світу.
— Направду послухайте слово моє, — гучно промовив Волтер. Він сильно схуд, відколи приєднався до церкви, а його шкіра набула сіруватого відтінку. Балакучість та впевненість, які позначали його на початку перебування на Чапмен-Фарм, зменшились, а руки трохи трусилися.
Минула майже година після виїзду з Чапмен-Фарм, коли автобус перетнув річку Венсем і в’їхав до міста Норвіч. Робін, яка бачила його тільки дорогою на Чапмен-Фарм, відзначила ще більше галькових стін і численні церковні шпилі на горизонті. Яскраві вітрини, білборди та ресторани мали вигляд водночас знайомий і чужий. Так дивно було бачити людей у нормальному одязі, які займалися своїми справами й мали у користуванні власні гроші, телефони, ключі від дверей.
Нині Робін уперше збагнула, скільки сміливості знадобилося Кевіну Пірбрайту, який жив на фермі з трьох років, щоб вирватися на волю й вийти до світу, який мусив здаватися йому чужим і нестерпним і чиїх правил він не знав, без грошей, без роботи, в самому лише спортивному костюмі. Як він спромігся орендувати кімнату, нехай навіть таку маленьку і занедбану? Наскільки важко йому було розібратися, як отримати субсидію, добути ноутбук, почати писати книжку? Скоса глянувши на Емілі, Робін побачила, як заворожено та дивиться за вікно. Наскільки давно її не випускали з центрів УГЦ?
