— Я… просто я не люблю Сеймур. Вона не повинна бути серед принципалів. Вона БП. Не розуміє доктрину.
— Але ти сказав логічну річ, — заперечила Робін, — адже справді є суперечність між…
— «Людське знання обмежене, — процитував Вілл, — а божественна істина меж не має». «Відповідь», розділ п’ятий.
— Ти віриш в усе, що каже церква? Абсолютно в усе? — спитала Робін, змушуючи себе поглянути на Вілла, який досі стискав свій напівотверділий пеніс.
— «Уперта відмова злитися з колективним «я» видає непозбувну егомотивність». «Відповідь», розділ п’ятий.
За скляними дверима так само ревів мотор косарки.
— На Бога, — сказала Робін, загнана між Амандіпом і Віллом, який продовжував мастурбувати, — ти ж розумний, то чого боїшся думати, чого лише цитуєш?
— «Матеріалістичні моделі мислення прищеплюються з дитинства. Щоб зламати їхні рамки, слід перш за все зосередитися на головних істинах через повторення та медитацію». «Відповідь», розділ…
— Тобто ти добровільно промив собі мізки?
— Роздягайся вже!
Вілл підвівся, нависаючи над нею і продовжуючи смикати свій пеніс, щоб не зникла ерекція.
— Гріховно приходити сюди із метою, відмінною від духовного єднання!
— Якщо ти примусиш мене до сексу, — тихо сказала Робін, — це буде зґвалтування, і що скаже УГЦ на відкриття кримінальної справи?
Косарка надворі стукнулася об дальню стіну будиночка.
Рука Вілла завмерла. Він стояв перед нею, хворобливо худий, продовжуючи тримати себе за пеніс.
— Куди забрали Лін? — спитала Робін, рішучо налаштована достукатися до нього.
— У безпечне місце, — відповів він, а тоді сердито додав: — і це не твоя справа.
— Тобто я маю злитися з колективним «я», відмовившись думати і віддаючись кожному, хто захоче, але мені не можна тривожитися за іншу вірянку, ти це маєш на увазі?
— Стули пельку, — розлютився Вілл, — бо я все про тебе знаю. Ти ходила до лісу вночі. З ліхтариком.
— Ні, не ходила, — автоматично заперечила Робін.
— Так, ходила. Я мовчав, щоб захистити Лін, але тепер їй це не зашкодить.
— А чому ти хотів захистити Лін? Це ж матеріалістичне власництво — дбати про якусь людину більше, ніж про інших. Це тому, що вона мати твоєї дитини? Але Цін належить всім членам церкви, а не лише…
— Стули пельку, — повторив Вілл, загрозливо піднявши руку. — Замовкни!
— Цитати скінчилися? — спитала Робін, досі більше розгнівана, ніж злякана. — Відколи Лін вивезли з ферми, ти так і не розповів, що в мене є ліхтарик. Чому ти не доніс на мене?
— Бо скажуть, що це слід було зробити раніше!
— А може, ти просто потай радієш тому, що тут хтось ходить із ліхтариком вночі?
— Чому б це?
— Ти міг відмовитися і не йти зі мною до кімнати…
— Ні, не міг, — не можна відмовлятися, коли запрошують…
— Я думаю, що ти маєш сумніви щодо церкви.
Вілл примружив очі. Випустивши свій пеніс з руки, він відступив на кілька кроків.
— Тебе прислав мій батько?
— Чому ти так вирішив?
— Він вже так робив. Підіслав шпигуна.
— Я не шпигунка.
Вілл підхопив труси і штани і почав одягатися. Цілком певна, що він донесе на неї, щойно вийде, Робін, тепер твердо вирішивши вийти за двері й негайно тікати до лісу, спитала:
— А що, коли мене справді прислала твоя сім’я?
Вілл стрибав на місці, натягуючи штани.
— Я просто зараз піду до Тата Джея, — розгнівано пообіцяв він. — І розповім йому…
— Вілле, твоя сім’я тебе любить…
— Ці люди мене ненавидять, — виплюнув Вілл. — І особливо батько.
— Це неправда!
Вілл нахилився по кофту, весь червоний від гніву.
— Мама… тобто Саллі мене любить. Він — ні. Він пише брехливі листи, щоб змусити мене покинути церкву.
— І що він тобі набрехав?
— Збрехав, ніби ма… Саллі хвора. Мені загалом байдуже, — затято додав Вілл, надягаючи кофту. — Вона для мене не важливіша, ніж ти. Я не її жива річ. Все одно вона завжди на боці мого… на боці Коліна. Насправді мама… Саллі не хвора. З нею все гаразд.
— Звідки ти знаєш? — спитала Робін.
— Знаю, і все.
— Вілле, — сказала Робін, — твоя мама померла. Це сталося в січні.
Вілл завмер. Надворі вискнула косарка, яку вимкнув Амандіп. Вочевидь, він рахував їхні двадцять хвилин. Після паузи, яка здавалася дуже довгою, Вілл тихо промовив:
— Ти брешеш.
— Хотіла б я брехати, — пошепки відповіла Робін, — але я…
Дикий кидок, стукіт босих ніг по дерев’яних мостинах: Робін запізно підняла руки, і кулак Вілла ударив її просто у щелепу. Скрикнувши від шоку та болю, Робін упала, вдарившись об стіну, а тоді важко гепнувшись на підлогу.
Крізь туман болю вона почула, як відкрилися сталеві двері й була відсунута занавіска.
— Що сталося? — спитав Амандіп.
Вілл щось відповів, але крізь дзвін у вухах Робін не розчула. Її паніка бліднула поруч із гострим пульсуючим болем у щелепі, таким сильним, що вона подумала, чи не зламана кістка.
Чужі руки грубо посадовили її на ліжко.
— …спіткнулася?
— Так, і врізалася обличчям у стіну. Так? — гаркнув Вілл до Робін.
— Так, — відповіла вона, не розрізняючи гучності власного голосу. Перед очима вигулькували чорні плями.
— Ви скінчили? — спитав Амандіп.
— Та звісно. Он вона вже одягнена.
— Де ви були перед єднанням?
— У пральні, — відповів Вілл.
— Я піду туди, — оголосила Робін.
