Робін піднялася сходами на край сяйливого басейну. Опустивши очі, вона побачила тільки темну глибину і більше нічого. Знаючи, що опір чи відмова будуть витлумачені як непомильний знак провини, вона ступила за край і поринула в холодну воду.
Світло у воді притлумилося. Робін очікувала, що торкнеться дна, але ноги не зустріли опору: дно зникло. Вона спробувала виплисти на поверхню, але зненацька навколо її литок обвилася якась гладенька мотузка. Вона запанікувала, почала борсатися, намагаючись скинути петлю, але та тягнула її вниз. У темряві вона розмахувала руками і пручалася, рвалася вгору, але петля була сильнішою, перед очима замайоріли уривки спогадів — батьки, дім, де вона провела дитинство, Страйк у «лендровері» — а холодна вода тим часом стискала її, тиснула просто на мозок, забирала дихання, і вона роззявила рота у німому крику і вдихнула її…
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Чиїсь руки сильно натиснули їй на грудну клітку. Робін знудило.
Вона лежала на холодній підлозі храму в чорній темряві. Над головою нависнуло кошмарне лице в якійсь ніби лижній масці. Хапаючи ротом повітря, Робін спробувала підвестися, але той, хто тиснув їй на груди, не пустив. З темряві долинали злякані голоси, у зеленкуватому світлі басейну метушилися примарні постаті.
— Тайо, виведи Ровену з храму, — спокійно наказала Мадзу. Робін, яка тремтіла і промокла до кісток, підняли на ноги.
Її знову скрутив спазм, а тоді вона виблювала ще трохи води й упала навколішки. Тайо — тепер вона зрозуміла, що то на ньому окуляри нічного бачення — грубо підняв її і потягнув до виходу з темного храму. Майже на кожному кроці в Робін підкошувалися ноги. Двері автоматично відчинилися, і вона побачила подвір’я під зоряним світлом і відчула крижаний дотик нічного повітря до мокрої шкіри. Тайо грубо затягнув її повз різьблених драконів на дверях садиби до бічного входу, за яким був спуск до підвалу.
Крізь безлюдний підземний лекторій пройшли мовчки. Тайо відімкнув одні з дверей у залі з екраном, за якими Робін ще не бувала. За ними була порожня кімнатка з маленьким столом і двома пластиковими стільцями з металевими ніжками.
— Сядь отуди, — показав Тайо на один зі стільців, — і чекай.
Робін підкорилася. Тайо вийшов, замкнувши по собі двері.
Перелякана Робін намагалася боротися із бажанням заплакати, а тоді здалася. Поклавши руки на стіл, вона сховала у них побите обличчя й розридалася. Чому вона не поїхала з Барклеєм тиждень тому? Нащо лишилася?
Проплакавши невідомо скільки часу, вона зібралася й постаралася дихати повільно та глибоко. Жахіття утоплення мерхнуло в порівнянні зі страхом перед тим, що станеться далі. Вона підвелася, посмикала двері, навіть знаючи, що вони замкнені, а тоді розвернулася й окинула поглядом кімнату: самі лише глухі стіни, — ні вентиляції, ні вікна, ні якогось отвору, тільки крихітна чорна камера в кутку під стелею.
Робін знала, що треба ввімкнути мізки й підготувалася до подальших подій — хоч які вони будуть — але після доби без їжі просто не могла змусити себе думати. Тягнулися хвилини, Робін тремтіла у своїй мокрій рясі й не розуміла, чому так довго. Може, у басейні так само притоплюють інших? Безперечно, на Чапмен-Фарм скоювали переступи й інші віряни, з якими вона навіть ніколи не розмовляла.
І ось нарешті у щілині провернувся ключ, і до кімнатки ввійшли четверо: Джонатан, Мадзу, Тайо та Бекка. Вейс сів навпроти Робін. Решта троє стали під стінкою, спостерігаючи.
— Як гадаєш, чому Дайю така незадоволена тобою, Ровено? — тихо і розважливо, ніби засмучений учитель, спитав Вейс.
— Не знаю, — прошепотіла Робін.
Вона б усе віддала за можливість зазирнути Вейсові у голову й дізнатися, що йому вже відомо.
— Насправді знаєш, — м’яко відповів Вейс.
На хвилину запала тиша. Нарешті Робін промовила:
— Я думала про те, щоб… піти.
— Але це не розсердило б Дайю, — зі смішком відказав Вейс. — Члени церкви можуть вільно йти. Ми нікого не примушуємо. Ти ж знаєш про це, правда?
Робін вирішила, що він грає на камеру під стелею, яка, мабуть, також записувала й звук.
— Так, — відповіла вона. — Мабуть, так.
— Ми тільки просимо, щоб члени церкви не намагалися маніпулювати іншими і не поводилися з ними жорстоко, — мовив Вейс.
— Я, здається, нічого такого не робила, — сказала на це Робін.
— Не робила? — спитав Вейс. — А як же Вілл Еденсор?
— Я не розумію, про що ти, — збрехала Робін.
— Сходивши з тобою до кімнати усамітнення, — сказав Вейс, — він попросив папір і ручку, щоб написати людині, яку колись називав матір’ю.
Із відчайдушним зусиллям Робін прикинулася збентеженою.
— Чому? — спитала вона.
— Ми якраз і хочемо, щоб ти нам… — різко почав Тайо, але його батько підняв руку, закликаючи сина мовчати.
— Тайо… нехай сама скаже.
