Всі спроби полегшити тиск чи розім’яти до болю затерплі ноги призводили до ще сильніших мук. Невідшліфоване віко ящика стирало спину, коли Робін намагалася бодай трохи змінити позу. Складена вдвічі у чорній темряві, надто налякана і надто зболена, щоб утекти від реальності в сон, вона уявляла, як помре, замкнена в ящику в темній кімнаті. Вона знала, що ніхто не почує, навіть якщо вона кричатиме, проте плакала уривками. За дві чи три години Робін мусила помочитися просто у ящику. Ноги горіли від ваги, що тиснула на них. Лишалося тільки триматися за слова Вейса про «вісім годин». Звільнення настане. Її випустять. Треба триматися за цю думку. І от нарешті це сталося. Робін почула, як у дверях шкребе ключ. Увімкнулося світло. До ящика наблизилася пара ніг у кросівках, а тоді віко відкинули.
— Вилазь, — наказав жіночий голос.
Спершу Робін не могла розігнутися, але потім, спираючись на руки, зуміла зіп’ятися на ноги, нечутливі і слабкі. Тепер уже суха ряса прилипнула до колін, з яких за ніч натекло крові.
Гетті, чорношкіра жінка з довгими косами, яка обшукувала її одразу по прибутті, мовчки показала їй на місце за столом, а тоді вийшла і повернулася з тацею, яку поставила перед Робін. Там була порція каші і склянка води.
— Коли поснідаєш, я відведу тебе до гуртожитку. Тобі дозволено помитися перед денною роботою.
— Дякую, — мляво відповіла Робін. Її вдячність за звільнення не мала меж: хотілося, щоб ця байдужа жінка полюбила її, побачила, що вона змінилася.
Ніхто не дивився на них, коли Робін та її супутниця йшли через подвір’я, спинившись, як завше, перед фонтаном Дайю. Робін помітила, що сьогодні всі одягнені в сині однострої. Вочевидь, сезон Утопленої пророчиці закінчився: почалася пора Цілющого пророка.
Її супутниця стояла під кабінкою, поки Робін милася водявим рідким милом. Її коліна були стерті до крові, так само, як і шматок спини. Загорнувшись у рушник, вона вийшла за Гетті до порожньої спальні, де на ліжку на неї чекали чистий синій одяг і білизна. Коли вона перевдягнулася під наглядом іншої жінки, та сказала:
— Ти сьогодні наглядаєш за Джейкобом.
— Добре, — відповіла Робін.
Страшенно кортіло лягти і заснути, бо від утоми вона майже марила, але Робін покірно вийшла з гуртожитку слідом за Гетті. Нині тільки схвалення від принципалів мало для неї значення. Жахіття ящика навічно залишиться з нею; вона хотіла одного — щоб її не карали. Тепер було лячно навіть, що по неї приїде хтось із агенції, бо в такому разі Робін знову посадять у ящик і покинуть там. Нехай усе лишається як є; було дуже страшно, що агенція поставить її безпеку під загрозу. Може, колись потім, коли вона збереться на силі й за нею перестануть цілодобово стежити, вона спробує втекти, але сьогодні Робін не могла про це думати. Треба коритися. Покора — єдиний спосіб убезпечити себе.
Гетті знову привела Робін до садиби і провела у двері з драконами, а тоді вгору вистеленими шарлатовим килимом сходами. Довгим коридором з лискучими чорними дверима вони пройшли до інших сходів, вузьких і голих, які піднімалися до коридору з похилим дахом. В кінці цього коридору були звичайні дерев’яні двері, які супутниця Робін відчинила.
Коли вона ввійшла до кімнатки на горищі, у ніздрі вдарив неприємний сморід людської сечі та фекалій. Біля дитячого ліжечка сиділа Луїза. На підлозі, застеленій старими газетами, громадилися картонні коробки і стояв майже повний чорний сміттєвий пакет.
— Скажи Ровені, що робити, Луїзо, — наказала жінка, яка привела Робін, — а тоді можеш іти спати.
Вона вийшла.
Робін із жахом уп’ялася поглядом у тіло в ліжечку. Джейкоб був трохи більше метра завдовжки і мав на собі тільки підгузок, але не здавався маленькою дитиною. Його обличчя провалилося, тонка шкіра обтягнула кістки та ребра; руки та ноги були атрофовані, і на дуже білій шкірі Робін побачила синці і, вочевидь, пролежні. Він ніби спав, утробно дихаючи. Робін не знала, що довело Джейкоба до такого жалюгідного стану — хвороба, інвалідність чи давня занедбаність.
— Що з ним? — прошепотіла вона.
На її жах, Луїза відповіла якимсь дивним скавучанням.
— Луїзо? — покликала стривожена цим звуком Робін.
Луїза зігнулася, схопившись за лису голову, а скавучання перетворилося на тваринний крик.
— Луїзо, ні! — гарячково попросила Робін. — Прошу, не треба!
Вона схопила Луїзу за плечі.
— Нас обох знову покарають, — гарячково заговорила Робін, певна, що крик на горищі зацікавить людей внизу, а єдиний шлях до безпеки — мовчання і покора. — Припини! Цить!
Крик припинився. Тепер Луїза просто розгойдувалася на стільці, так само ховаючи обличчя в долонях.
— Вони чекають, що ти підеш. Просто скажи, що мені з ним робити, — попросила Робін, тримаючи старшу жінку за плечі. — Розкажи.
