— Ох… — повагом промовила Робін, ніби щойно згадавши. — Я і справді сказала йому… о Боже, — додала вона, щоб виграти час. — Я сказала йому, що… ви розсердитеся, — мовила вона й дозволила собі знову заплакати.
— Тільки несправедливість викликає мій гнів, Ровено, — тихо промовив Вейс. — Якщо ти вчинила несправедливо… несправедливо щодо нас чи щодо Вілла… за це буде покута, але пропорційна до переступу. Як учить нас «Ї Цзін», не можна стягувати покарання неправедно. Воно має обмежуватися об’єктивною пересторогою проти невиправданої надлишковості.
— Я сказала Віллові, — відповіла Робін, — що підозрюю, що наші листи не передають назовні.
Мадзу тихо зашипіла. Бекка похитала головою.
— Чи було тобі відомо, що Вілл підписав декларацію про відмову від спілкування зі своєю родиною? — спитав Вейс.
— Ні, — відповіла Робін — Деякі члени церкви, як-от Вілл, із власної волі підписують декларацію, в якій відмовляються від отримання листів від колишніх живих речей. Крок п’ятий: зречення. У таких випадках церква ретельно зберігає листи, які такий вірянин може за бажання переглянути коли завгодно. Вілл ніколи не просив про це, тож його листи ми просто складали.
— Я про це не знала, — сказала Робін.
— Тож чому він так зненацька захотів написати матері по чотирьох роках без спілкування?
— Не знаю, — відповіла Робін.
Вона тремтіла й гостро усвідомлювала, що мокра ряса прозора. Чи можливо, що Вілл приховав від них більшу частину розмови з нею? Причини не казати, що в Робін є ліхтарик, він точно мав у світлі покарання за те, що не доніс раніше. Може, він і влаштоване нею випробування його віри приховав?
— Ти впевнена, що у кімнаті усамітнення не казала Віллові нічого, що б викликало в нього тривогу за жінку, яку він колись називав матір’ю?
— Та чого б я говорила про його матір! — з відчаєм вигукнула Робін. — Я… я тільки сказала, що листа від моєї сестри, здається, передали мені не одразу по отриманню. Мені дуже шкода, — провадила вона, знову дозволяючи собі заплакати, — я не знала про декларації з відмовою від спілкування. Тепер зрозуміло, звідки у Мадзу в кабінеті стільки листів. Мені шкода, так шкода!
— Травма у тебе на обличчі, — провадив Вейс. — Як ти її дістала насправді?
— Вілл відштовхнув мене, хотів вийти, — відповіла Робін. — І я впала.
— Враження таке, що Вілл розсердився. За що він розсердився на тебе?
— Йому не сподобалося, що я заговорила про листи, — відповіла Робін. — Він це прийняв якось дуже близько до серця.
Виникла коротка пауза, протягом якої Джонатан перезирнувся з Мадзу. Робін не наважувалася підняти очі ні на нього, ні на неї. Вона відчувала, що в перекошених очах Мадзу прочитає свою долю.
Джонатан знову розвернувся до Робін.
— А ти часом не згадувала смерть членів родини?
— Смерть — ні, — збрехала Робін. — Сказала щось типу: «А якщо з кимось із них щось станеться?»
— Тож ти так само сприймаєш стосунки у термінах матеріалізму? — спитав Вейс.
— Я стараюся так не робити, — відповіла Робін, — але це важко.
— Чи Емілі справді сама заробила всі гроші, які опинилися в її скриньці після поїздки до Норвіча? — спитав Вейс.
— Ні, — по кількасекундній паузі відповіла Робін. — Я дала їй частину грошей зі скриньки, яка була в ятці.
— Чому?
— Мені стало її шкода, бо вона зібрала дуже мало. І їй було так погано, — з відчаєм відповіла Робін.
— Тобто ти збрехала Тайо? Не розповіла йому, як було насправді?
— Я не… мабуть, так, — безнадійно відповіла Робін.
— Як же нам вірити твоїм словам, знаючи, що ти готова брехати принципалу церкви?
— Вибачте, — промовила Робін, знову посупивши носа. — Я не вважала, що це погано — допомогти їй… мені дуже шкода…
— Дрібні злі вчинки накопичуються, Ровено, — мовив Вейс. — Ти можеш думати собі: «Та що такого, трошки збрешу тут, трошки там». Але чистий дух знає, що брехні, великої чи дрібної, бути не повинно. Розповсюдження лжі значить прийняття зла.
— Мені дуже шкода, — вкотре повторила Робін.
Якусь мить Вейс дивився на неї, а тоді сказав:
— Бекко, заповни форму (ПА) і принеси мені з чистим бланком.
— Так, Тату Джею, — відповіла Бекка і вийшла. Коли двері за нею зачинилися, Джонатан нахилився вперед і тихо спитав:
— То ти хочеш покинути нас, Ровено? Бо якщо так — ти абсолютно вільна це зробити.
Робін зазирнула в його непроникні сині очі і згадала історії Кевіна Пірбрайта і Ніав Догерті, Шейли Кеннетт і Флори Брюстер, з яких зрозуміла, що якби існував спосіб безпечно та легко покинути Чапмен-Фарм, це відбувалося б без горювання, психічних зривів та нічних утеч через колючий дріт. Вона більше не вірила, що заради збереження свого прибуткового феоду[12] Вейси не підуть на убивство. Вейс робив цю пропозицію на камеру, доводячи, що Робін була вільна зробити вибір, хоч насправді жодного вибору не було.
— Ні, — відповіла Робін. — Я хочу залишитись. Я хочу навчитися, хочу стати кращою.
— Це означає покуту, — відповів Вейс. — Ти це розумієш?
— Так, — відповіла Робін, — розумію.
— І погоджуєшся, що запропонована покута має бути відповідною до вчинків, у яких ти зізналася сама?
Вона кивнула.
— Кажи словами, — зажадав Вейс.
